У столиці Західної України вперше за кількасотлітню історію вшановували батярів – місцевих відчайдухів, які понад усе люблять гумор та рідне місто.
Гарні хлопці, тільки «шпаровиті»
Батяри з’явилися тоді, коли й постав Львів, жартують у столиці Галичини. Сьогодні годі уявити місто Лева без таких собі хлопчиків-мажорів на сучасний лад: синів дрібних ремісників, різників, деколи купців, з передмість та віддалених куточків, які гуртувалися при маленьких шинках і боролися за своє виживання на вулицях Львова. Їхні «геци» (жарти) та «батярувки» (блатні пісеньки) завжди додавали місту шарму, а правоохоронцям через гульню, бійки й пиятику молодих львів’ян – неабияких клопотів. Проте назвати батярів хуліганами чи бандитами ні в кого з містян язик не повернеться. «Вони не злочинці, а гарні хлопці, тільки «шпаровиті» (моторні)», – кажуть корінні жителі Львова, згадуючи батярство своїх батьків та дідів.
Батяри – натури романтичні, їхні сила й запал вихлюпувалися через край і ставали причиною небезпечних для життя й здоров’я жартів, бійок та численних любовних пригод. Відчайдушні львівські хлопці часто не могли зупинитися, молодеча стихія приводила їх не тільки до постерунка – місцевого поліцейського відділка, але й до в’язниці.
На святі, яке вшановує батярів, знайомимося з одним із них. «Наша назва походить від угорського «betyar» й означає «гульвіса», «волоцюга», «авантюрист», – розповідає Петро Шпаківський, що серед організаторів фесту. – Деякі дослідники історії батярства стверджують, ніби це слово почали вживати за часів панування Австро-Угорщини, коли поліцаї, часто угорці за походженням, з вигуком «Бетяр!» хапали порушників спокою».
«Так люблю свій Львів, що бракує ми слів»
Ось такими нехитрими словами виражали батяри власну прихильність до рідного міста, де здавна переплелася культура українців, поляків, німців, угорців, австрійців та євреїв. І тому, за словами братів Ратковців, дослідників та реконструкторів історії Львова й батярства зокрема, в «балаку» міських відчайдухів, своєрідному львівському «блатняку», можна почути таку мовну мішанину, що навіть не кожен місцевий житель може її зрозуміти.
Але тільки не батяри. Часто не маючи жодної освіти, вони швидко вміли за говіркою визначити, з якого куточка міста прийшла та чи інша людина. Незнайомцеві з чужого району могли натовкти пику. Так хлопці «воювали» за територію та прихильність панянок, хвалилися буйністю молодечої крові.
«Ще до початку 1990-х на околицях міста і в студентських гуртожитках процвітали жарти типу «купи цеглу», – розповідає пан Шпаківський. – Чужинців з іншого району Львова, а надто «баняків», вихідців із села, примушували купити загорнену в папір цеглину. Того, хто не хотів, били «товаром» у голову».
Найбільшою образою для вуличних хлопців із Високого Замку, Підзамча, Личакова, Клепарова й Левандівки (батярських осередків Львова) було непоштиве ставлення до рідного міста. За таке могли й забити до смерті. «Бо хто Львова не шанує, най нас в дупу поцілує», – декларували міський патріотизм батяри. Згодом у буремні роки повні молодечого запалу хлопці доводили свою прихильність Львову й Україні на полі бою в складі війська січових стрільців та боївках УПА.
Козаки на львівський лад
«Ми завжди були гоноровими, – каже Ігор Дзядига, батяр з багатолітнім стажем із Винників, що біля Львова. – Напевно у генах львів’ян сотні років закладався не тільки патріотизм, але й повага до батьків і релігійність. Навіть найзавзятіший батяр ніколи не міг дозволити собі підняти руку на рідних, зі зневагою говорити про Бога та жартувати зі священиків».
Зате до дівчат і жінок батяри ставилися так, як колись козаки. Львівські хлопці їх ніколи не цуралися, але й у своє чоловіче товариство не впускали. Зрештою, кожен батяр просто мусив бути ловеласом. Що з більшою кількістю файних «зосьок» (жінок) покажешся у місті, то ти гоноровіший батяр.
А щоб підмовити панну, хлопці вигадували та-а-а-кі історії та жарти, що чимало сучасних письменників та артистів естради могли б їм позаздрити. Недаремно батярська тема стала часто з’являтися у пресі 1930-х років. Вуличні пісеньки львівських хлопців на початку 1990-х стали символом львівського етнічного відродження у творчості театру-студії «Не журись» та ансамблю «Львівське ретро». На сьогодні батярство є тим, за чим усюди впізнають жителів галицької столиці, бо таке цікаве явище міської культури могло виникнути й процвітати «тілько ві Львові».


Галина Плугатор