Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, актор театру та кіно, телеведучий, батько трьох дітей, дідусь двох онуків Богдан Бенюк розповів СіДу про свої романи. З жінками та… політикою…
…Він завше називає себе гуцулом, бо його батьківщина – село Битків, що на Івано-Франківщині. Саме там, в сільській хатині, народилися два народні артисти України! Адже брат Богдана Михайловича Петро теж актор, працює у Львові в театрі ім. Марії Заньковецької.
– Я молодший за брата на одинадцять років, тому він був застрільником в акторській справі: першим вступив до театрального інституту, – розповідає наш герой. – Пригадую, ще семикласником я мріяв теж навчатися там, де й брат: у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Щоправда, нічого для цього не робив, був лінивим… Однак поїхав і …задумане збулося...

«Я РОЗДІЛЯЮ ТАКІ ПОНЯТТЯ, ЯК УСПІХ ТА ЖИТТЯ»
– …Пане Богдане, днями побачила в крамниці диск «Бенефіс Богдана Бенюка». Подібного в Україні ще ніхто не робив. Скажіть, хіба не ліпше піти на спектакль із вашою участю, аніж дивитися його вдома по телевізору?
– З огляду на те, як багато людей нині ходить до театрів, їх треба відкривати й відкривати! Щоб любителі мистецтва могли бачити, як народжується живе і перетворюється на те, що гріє душу… Бо таки правда, що нецікаво дивитися зафіксовану річ, як отут, на диску... Втім мусимо робити й це. Тож, гадаю, невдовзі випустимо диск із записом спектаклю «Сто тисяч»…
– Чому під час бенефісу ви зіграли саме виставу про Швейка?
– Бо в ній беруть участь тільки три артисти – поляну меншу треба було накривати. (Сміється. – Авт.) Це, звісно, жарт, а насправді саме ця вистава, як на мене, високодуховна. Бо йдеться у ній про те, як різні люди в екстремальні моменти знаходять одне звучання, потрапляють на одну хвилю, відтак відкриваються і перетворюються на дітей… Колись один режисер сказав фразу, що її назавше запам’ятав: «Доти буде артист найкращим, доки у своїй душі утримуватиме дитинство...» Маємо сприймати світ так, як діти. І хоча моментами, коли ми відкриваємося, нам стає соромно, втім це варто робити. Гадаю, саме це відчуття я передав кожному під час бенефісу…
– Це свято ви відзначали 3 грудня, але ж день вашого народження…
– …26 травня. Та саме тоді я був на двомісячному зніманні в Марокко: «Мосфільм» запропонував зіграти у фільмі «Кандагар. Екіпаж»... До речі, я щойно прилетів з Америки, тож у мене таке враження, ніби сплю… Здавалося б, десять годин різниці…
– Ви знаходите час ще й на такі далекі поїздки?
– Я був у далекому американському Івано-Франківську – так я називаю Сан-Франциско, бо очолюю Українську діабетичну федерацію. Представники усіх країн збиралися, щоб визначити, як боротися з цією хворобою... І мушу сказати, що не раз запитував себе, нащо воно мені тра, я й так маю купу роботи й обов’язків?.. А ні, виявляється, треба. Бо треба. І не через те так кажу, що моє прізвище довкола слави викручується. Все здобуте дуже швидко й легко можна втратити. І, як сільський хлопець, я маю розділяти такі речі, як успіх, робота і звичайне життя… Нічого геніального нема, є єдине й найважливіше – життя. І треба його прожити так, «чтобы не было мучительно больно...»

«ЛЮБОВ – ЦЕ СЕКС…»
– Власний бенефіс ви торік влаштували на 50-річчя дружини...
– Це було подвійним щастям, бо я з нею знайомий сорок п’ять (!) років!
– ???
– Так, ми познайомилися у дитячому садку.
– Про сім’ю ви небагато розповідаєте журналістам. Знаю тільки, що маєте двох доньок – Олесю та Мар’яну. Старша подарувала вам онуків Северина й Орисю. Ще маєте сина Богдана. А дружина Уляна за фахом – лікар-провізор, і разом ви вже понад тридцять років. Мушу запитати про вічне: чи можна зберегти кохання до сивини?
– Авжеж. Треба це робити. Тому є дрова, які треба підкидати, щоб вогонь горів... Знаєш, колись Уляна сказала мені таку дуже мудру фразу, мовляв, уже три місяці, як ти не казав, що мене любиш... Вона засікла, ти уявляєш? А я відповів: «А чого ж казати, коли ночую вдома, зарплату приношу, діти, внуки разом…» А потім думаю: таки так, це своєрідні три слова «я тебе люблю», які споконвіку люди говорять одне одному… Мабуть, там така енергетика є, яка замінює оті дрова, тож їх, мабуть, треба говорити, бо слова матеріалізуються...
– А що ви скажете на популярну серед молоді «легкість у стосунках»? Сьогодні один, завтра – інший...
– Єто проходіть… То спочатку легкість, а потім хочеш, щоб належало тобі, щоб ти його мав у будь-який момент, щоб воно тебе теж любило…
– А як же свобода у стосунках?
– Що-що? «Свобода» – це політична партія, до якої я належу… (Сміється. – Авт.).
– І як розвивається ваш роман із політикою?
– О, в мене там великий твір, чи то пак багатосерійний фільм… Так-от, про кохання… Коли ми закінчуємо школу – маємо повно товаришів! Це щось на зразок піраміди: спершу в основі стільки друзів, а з роками та піраміда звужується все догори, догори, бо відсіюються тимчасові, а зостаються ті товариші, що їх Бог для нас залишає... Так і любов. Вона ж одна, тому кожен пнеться до неї, до отої вершини...
– А якщо шлюб ...нерівний, приміром, він прокурор, вона безробітна?..
– Нічо’ собі. А хіба в прокурора «робітна» жінка? Я не вірю, що вона на завод їздить чи на птахофабриці працює… у прокурора жінка…
– А коли велика різниця у віці?
– Це ненормально, бо воно рано чи пізно вилазить одними місцями... Нормально, коли чоловік і дружина – однолітки, бо тоді вони фізіологічно однакові. Адже є організми, які з роками вихолощуються, випрацьовуються... Це я й про сексуальні стосунки, бо вони передусім мають бути в сім’ї. Любов – це секс…
– О, то, може, й про коханок дозволите спитати? Пане Богдане, зізнайтеся, ходили коли-небудь наліво?..
– На такі провокаційні запитання, як член партії «Свобода», я не відповідаю…
– Гаразд. Цікаво, а яким ви були кавалером?
– Зараз тобі скажу… Я поцілував свою дружину в дитячому садку й потім, як справжній чоловік, мусив одружитися... О, до речі, про відповідальність. Наші політики не відповідають за те, що кажуть, і тому-то мелють що завгодно, бо відповідальності – нуль. А я, бачиш, у п’ять років яким уже свідомим був: поцілував жінку – мусиш перти плуга до кінця. І от пру до сьогодні: троє дітей, двоє внуків. Поки що...

«ДОБРИЙ ТАТО, ЯКОГО ВДОМА НЕМА…»
– Бенюк-чоловік і Бенюк-тато – який він?
– Однаковий...
– Себто?
– Хіба я можу оцінити себе?
– А що каже дружина?
– Цього я тобі не можу сказати...
– А діти?
– Вони теж мені нічого не кажуть… Я ж тато, якого вдома нема… Дуже добрий тато, якого вдома нема…
– Пане Богдане, на вас тисне популярність, публічність?
– Тисне, але тисне ...нормально. Треба вміти спілкуватися з людьми, та й усе. Головне – не задумуватися над цим і ніколи не зупинятися. Інакше край усьому. Впізнають люди – добре, бо настане той день, коли не впізнаватимуть... Зрештою, знаєш, що таке зірка? Хіміки й фізики кажуть, що це сукупність плазми і газів. Гази повиходять, даруй, пукнув – і ти вже не зірка...
– Ви можете зіграти кого завгодно: Кота Бегемота, Крихітку Цахеса, Яго, Леоніда Утьосова, Швейка… А чи є персонаж, про якого сказали б, що зіграли самого себе?
– В усіх, кого грав, додавав щось бенюківське… Насправді то Бенюк додає персонажам власні характеристики, а не навпаки. Бо якби я влазив цілком у кожного персонажа, то став би психічно ненормальним…


НЕСЕКРЕТНІ МАТЕРІАЛИ
Як Бенюк стрес знімає: «Прийшов після спектаклю втомлений, ліг відпочивати, два пальці всунув у розетку – на ранок виспався й підзарядився...»
Коли вів на Першому Національному каналі «Шоу самотнього холостяка», всі думали, що Бенюк – затятий холостяк. Натомість одружився він ще дев’ятнадцятирічним…
Саме «тяжкий сімейний стан» урятував його від армії: до призову мав уже двох дітей…
Обійтися не може без …молитви. Звертається до Бога зранку, ввечері, перед кожним спектаклем, ба навіть коли грає у виставах...
Знявся у більш як 50 фільмах.


Жанна КУЯВА