Ще не скоро українські вболівальники полишать обговорювати успіх російського «Зеніта». Нічого й дивуватися: Анатолій, або, як його ще називають, Т-44, добряче насолив Європі. Бельгійський «Стандарт», голландський «АЗ», грецька «Лариса», німецькі «Нюрнберг», «Байєр», «Баварія», англійський «Евертон», іспанський «Вільяреал», французький «Марсель» і врешті шотландський «Глазго» скорилися пітерцям на чолі з Адвокатом. Тимощук цього переможного для «Зеніта» року був чи не найкращим у команді. Сьогодні Анатолій розповідає «Копанці» про перипетії фінального матчу.

– Анатолію, знаємо, що ти запросив до Манчестера чимало друзів та знайомих. Британські візи важко було добувати?
– Британське консульство перед грою оголосило про спрощений режим отримання візи для тих, хто хоче поїхати на фінальний матч. За сприяння ФК «Зенiт» нам виділили спеціальний день, коли всі рiднi гравців команди змогли приїхати та подати анкети на вiзу.
Крім того, на матчi були мої батьки, дружина Надiя, багато друзів, серед яких й Андрiй Воронiн.
– Як вважаєш, Кубок завойовано безпосередньо у матчі з «Глазго» чи в попередніх поєдинках, коли було вибито головних претендентів на трофей?
– На шляху до Кубка «Зеніт» переграв кількох дуже серйозних суперників – «Вiльяреал», «Марсель», «Байєр», «Баварiю». Але фундамент для перемоги ми закладали ще коли готувалися до сезону. Відтак поступово й наполегливо йшли до своєї мрії, доклали максимум зусиль, щоб втілити її в життя – i мрія стала реальністю.
– А де ти взяв український прапор? Як спало на думку передати Кубок передовсім українцю Горшкову?
– Після фінального свистка я одразу попрямував до трибуни, де сиділи мої рiднi та друзі, щоб привітати їх із перемогою. Батьки дали мені наш прапор, який привезли з України. Пiсля того як Мішель Платіні вручив Кубок, кожен гравець мав право підняти його над головою, адже ми – одна команда. А Олександр Горшков є найстаршим у нашій команді футболістом, який грає за «Зенiт» найдовше. До того ж він мій добрий товариш і земляк – як було не передати трофей найперше йому?
– Анатолію, а як на стадіоні з’явилися діти трьох гравців «Зеніта» – Аршавіна, Малафеєва та Домінгеша?
– Кожне маля разом з мамою підтримувало свого батька на трибунах, і після гри футболісти вирішили взяти дітей на поле, де відбувалося святкування.
– Чи ти й цього разу не спробував у роздягальні шампанського?
– Шампанського в роздягальнi не було, святковим напоєм стало пиво. Але я не зраджую власних принципів і не вживаю алкоголю...
– Чи може Західна Україна сподіватися, що Кубок на кілька днів приїде до Луцька – твого рідного міста?
– Звичайно. Я планую привезти Кубок до Луцька, а також Донецька та Києва.


Юрій КОНКЕВИЧ