Щогодини кожен четвертий українець занедужує на туберкульоз, а один помирає. Сухоти можуть стати черговим параграфом відчаю для України. Що було, що є й чого чекати – слухайте в циклі передач на радіостанції «Сім'я і дім».

Стіни лікарняної палати розпачливо німували. Біля вікна лежала жінка, вік якої годі було визначити... У знеможеному недугою тілі ще жевріло життя... Хвора повернула голову до дверей, де крізь тьмяне скло величезної шиби на неї дивилася маленька донечка. Пухкенькими щічками дівчинки струменіли два солоні потічки, а рожеве платтячко біля комірця було вже мокре. Зібравши останні сили, жінка всміхнулася й простягла до крихітки руки, ніби обіймала її... востаннє... Ось так, через усю палату... Інакше не могла. Лікарі заборонили... та й сама не хотіла, бо ж мала відкриту форму туберкульозу...

На СіД-FM – програма «Параграф відчаю», покликана висвітлювати ситуацію довкола туберкульозу в Україні та на Волині. Нині масштаби цієї недуги стають надзвичайно загрозливими, деякі фахівці навіть кажуть про можливу пандемію.
Туберкульоз – хвороба підступна. Сьогодні в Україні та на Волині зокрема фахівці констатують епідемію, на боротьбу з якою потрібні зусилля не тільки лікарів, а й усієї громади. Щороку ця недуга зводить зі світу майже 300 волинян, понад 15 тисяч перебувають на обліку. Нині щоп’ять секунд у світі реєструють новий випадок захворювання на туберкульоз, а кожні 15 секунд обривається життя пацієнта з таким діагнозом. В Україні за 1994–2005 роки вдвічі збільшилася кількість осіб, в яких уперше виявили туберкульоз. До речі, майже в 14 відсотків із них діагностували захворювання, стійке до протисухотних препаратів.
До розмови про туберкульоз ведуча Тамара Приймак запросила начальника головного управління охорони здоров'я ВОДА Ігоря Ващенюка, генерального директора Волинського обласного територіального протитуберкульозного об’єднання, кандидата медичних наук Василя Загорулька та завідувача відділу особливо небезпечних інфекцій Волинської СЕС Олександра Гнатюка.

– Панове, що свідчить про епідемію туберкульозу на Волині й чи загрожує нам пандемія?

Василь Загорулько: – В області епідемію туберкульозу зареєстровано 1991 року. Відтоді й до 1996-го щороку кількість хворих на туберкульоз збільшувалася на 20–30 відсотків. Утім невдовзі ситуацію вдалося стабілізувати: кількість хворих зростала протягом року лише на 5 відсотків, а в 2006–2007-му вона навіть пішла на спад.
Варто знати...
За даними ВООЗ, щороку у світі занедужують на туберкульоз 7–10 млн осіб, із них 4–4,5 млн виділяють хвороботворні бактерії. Щороку від ТБК помирає близько 3 млн, із них 97 відсотків – у країнах, що розвиваються. Загальна кількість хворих на туберкульоз у світі сягає 50–60 млн. .
У квітні 1993 року ВООЗ оголосила туберкульоз глобальною небезпекою. Епідемічна ситуація в Україні почала погіршуватися з 1992-го. За даними 2005 року, в Україні й далі зростає рівень захворюваності на туберкульоз та смертності від нього. Щогодини кожен четвертий українець занедужує на сухоти, а один помирає.
На сьогодні під наглядом протитуберкульозних закладів 597 тисяч хворих, зокрема хворих на активні форми туберкульозу – 107 тисяч. Торік на Волині захворіло 714 осіб. Найвищі показники на Ківерцівщині та Ковельщині.

–- Василю Миколайовичу, найвищі показники захворюваності на туберкульоз зафіксовано в Ковельському та Ківерцівському районах. З чим це пов'язано?

Василь Загорулько: – Райони Волині і географічно, і соціально не дуже відрізняються один від одного. Стрімкіше поширення туберкульозу в Ковельському та Ківерцівському можна пояснити менталітетом їх жителів, рівнем їхньої турботи про власне здоров’я. Шкідливі звички, куріння, алкоголь, наркотики, ВІЛ/СНІД теж відіграють не останню роль у розвитку епідемії туберкульозу. І коли ми говоримо про те, що епідемія може перерости в пандемію, то маємо на увазі, що поєднання цих соціальних хвороб призведе до зростання захворюваності на туберкульоз, що його годі буде стабілізувати.

– Що роблять на Волині для профілактики туберкульозу і чому так важливо лікувати його на ранній стадії?

Ігор Ващенюк: – За останні роки на Волині чимало зроблено для розвитку фтизіатричної служби. Впродовж 2006–2007 років лише з обласного бюджету витратили майже 3 млн грн на поліпшення матеріально-технічної бази та ремонти і 1,5 млн на придбання обладнання. Це додало потенціалу нашим медзакладам, бо, хоча Україна й мала епідемію туберкульозу, традиційно на протитуберкульозні заходи мало звертали увагу.
Наразі в області ситуація радикально змінилася. Ми розпочали з найпростішого – забезпечення нормального теплового режиму в лікарнях. Розв’язуємо й питання енергозбереження, бо через постійне подорожчання енергоносіїв дуже багато грошей, на жаль, викидаємо на вітер, замість пустити їх на медичні технології. Котельні волинських протитуберкульозних закладів були в аварійному стані. На сьогодні їх повністю реконструювали в селищі Лукові та в обласному протитуберкульозному диспансері. Цьогоріч хочемо встановити нову котельню в медзакладі села Хотешова на Камінь-Каширщині. Не залишаються без уваги наші протитуберкульозні санаторії та Повурська тублікарня.
Для протитуберкульозних медзакладів уже закуплено діагностичне обладнання, поліпшилося й забезпечення препаратами. І хоча зусилля медиків та влади не марні, без розуміння з боку населення недуги не побороти.
Для прикладу, на Волині працюють виїзні флюорографи, і там, де сільський голова на місці й де влада турбується про людей, апарати працюють з ранку до вечора. На жаль, є села, жителі яких нехтують нагоду безплатно обстежитись, і цю байдужість годі збагнути. Дуже часто до диспансеру привозять хворих уже з кровохарканням, виснажених, ледве живих. Звісно, за місяць до такого стану вони не дійшли, хворіли щонайменше рік. А поряд із ними були рідні, влада, врешті-решт, медичні та соціальні працівники... Тому лише спільними зусиллями громади, влади і медиків ми зможемо побороти цю недугу.

– У Луцькій міській клінічній поліклініці № 2 практикують усіх хворих, які туди приходять, скеровувати на такі собі міні-медогляди. Однією з основних вимог є проходження флюорографії. Які результати?

Ігор Ващенюк: – Флюорографія і досі є одним з основних методів ранньої діагностики туберкульозу. Впроваджуємо й бактеріоскопічне дослідження харкотиння, але флюорографія однаково потрібна. Бачимо, що завдяки постійній роботі рівень захворюваності у Луцьку нижчий, ніж по області. Хворих виявляють на більш ранніх стадіях, вони активно лікуються, менше полірезистентних форм, кровотеч та інших ускладнень. Можна стверджувати, що планомірна робота дає результати, якби не вона, показники були б значно гірші. У Луцьку живе багато людей, великі міграційні процеси, але, як бачимо, ситуація в обласному центрі краща, ніж загалом на Волині.

– Проби Манту, вакцинація проти туберкульозу… Нині батьки насторожено ставляться до цих процедур... Чому? І які можуть бути наслідки нехтування обов’язковими щепленнями?

Василь Загорулько: – Основне в туберкуліновій діагностиці – це раннє виявлення дітей хворих на туберкульоз, схильних до нього, інфікованих, а вже наступний крок – вакцинація. І одне, і інше – нешкідливе. Обмежень до проб Манту і вакцинації майже нема. Про ті хвороби, які не дозволяють цього роботи, всі медики знають і в жодному разі не ризикуватимуть. Інше питання, що дитину перед туберкуліновою пробою мають обстежити, зібрати анамнез. З кожною мусово працювати окремо: можливо, хтось температурить, а хтось тиждень тому перехворів на пневмонію і має ослаблений імунітет. Варто порадитися з батьками. Але не для того, щоб вони заборонили робити пробу, а щоб пояснити їм її важливість. Батьки самі мають бути зацікавлені в таких обстеженнях, бо Манту виявляє інфікованих дітей. У період від 3 до 5 років, коли організм росте, розвивається, витрачає енергію, маляті треба щорічно робити проби Манту і допомагати побороти інфекцію вітамінами, спостерігати його у фтизіатра, відправити до санаторію. Якщо ж проба Манту від’ємна, то на третій-п’ятий день роблять вакцинацію БЦЖ. Відтак у 7 і 14 років, і все це вкрай потрібне. До речі, колись Канада відмовилася від проб Манту та вакцинації, але через п’ять років усе відновили.
Незабаром на Волинь має надійти вакцина «Копенгаген» – більш очищена, яка відповідає євростандартам. Вона пройшла всі обстеження, і в Україні вирішили закупити саме її для протитуберкульозних щеплень. І ще раз наголошу, що батьки мають пам’ятати: від проб і щеплень у жодному разі не можна відмовлятися, вони конче потрібні.

– Олександре Ярославовичу, чи немає проблем із надходженням в область вакцини проти туберкульозу?

Олександр Гнатюк: – Доповню колегу щодо важливості діагностики туберкульозу. Провідні педіатри та пульмонологи Академії медичних наук України вважають, що проби Манту – це єдиний діагностичний тест як у нашій державі, так і в цілому світі, що дозволяє на ранніх стадіях виявляти недугу в дітей та відбирати тих, хто потребує подальшої ревакцинації. Пробу Манту робить спеціально навчений персонал у медичних установах, у дитсадках та школах. Діткам, які їх не відвідують, проби роблять у дитячих поліклініках та за місцем проживання, на селі – у центральній районній та сільській дільничній лікарні чи у ФАПах. На щастя, перебоїв із постачанням туберкуліну в нас не було.

Ігор Ващенюк: – Я хочу наголосити, що Манту – це діагностична проба, а не щеплення. На превеликий жаль, ще й досі у всіх на вустах смерть юнака під час позапланової ревакцинації проти кору і краснухи на Донеччині. Втім поки зв’язку цієї смерті саме з вакцинацією не довели. І гадаю, не доведуть. Це, найімовірніше, трагічний збіг. Але в будь-якому разі хочу застерегти батьків не відмовлятися від планових щеплень. Бо хто відповідатиме за поширення хвороб, про які завдяки щепленням ми вже забули: віспа, поліомієліт, дифтерія та багато інших? У нас, схоже, всі все знають про медицину. Так, ЗМІ мають бути насторожі. Але не роздувати ситуації й не перетворювати лікарів ледь не на вбивць. На мою думку, вакцинація – це благо, завдяки якому подолано багато хвороб, і відмовлятися від неї не варто.

Олена народилася на Камінь-Каширщині. Нічим не вирізнялася
з-поміж сільських дітлахів, хіба своїми рожевими щічками та допитливим розумом. Була така беручка до книжок, що іноді мамі доводилося й нагримати, щоб донька відірвалася від них та допомогла по господарці. Оленка знала, чому так прикипіла душею до книг: хотіла успішно закінчити школу і вчитися далі, а ще хотіла побачити... море...
Навчання в Одесі виявилося нелегким випробуванням: не раз дівчина недоїдала та мерзла у гуртожитку. Втім молода та здорова й гадки не мала, щоб буде потім. Повернулася в село, вийшла заміж, народила доньку... Все ніби й добре, але занедужала...
Лікарі довго не могли поставити діагноз, а потім у картці з'явився запис: туберкульоз кісток... Утім місяці лікування, люблячий чоловік та бажання колись видати свою крихітку заміж допомогли одужати. А згодом сталося ще одне диво – Олена народила другу донечку... Нині ця жінка – щаслива мати й кохана дружина, має дві вищі освіти, викладає...

– Василю Миколайовичу, чи були у вашій практиці подібні випадки?

Василь Загорулько: – Такі випадки непоодинокі. Туберкульоз – хвороба виліковна, і що раніше встановлено діагноз та розпочато лікування, то кращий результат. Хоча варто пам’ятати: лікування переривати не можна, треба виконувати всі призначення лікаря – пролікуватися в стаціонарі, поїхати до санаторію, пройти протирецидивний курс лікування... Хворий одужує і повертається до нормального життя, втім є ризик захворіти на туберкульоз удруге. Ще раз наголошу, що в жодному разі не можна переривати лікування ні на день, бо є резисцентний туберкульоз. Він загрожує хворим, які, пролікувавшись місяць, почулися добре й тікають із лікарні додому, бо в медзакладі їм нудно. А потім знову потрапляють до нас. Ось так два-три рази – і мікобактерія туберкульозу звикає до антибіотиків.
На сьогодні є 27 видів препаратів проти туберкульозу. Людині, яка нехтувала лікування кілька разів, вони просто не допоможуть. Такий хворий прирікає себе на смерть від злоякісної форми сухот.
Якщо повернутися до вашої історії, то в моїй практиці теж було багато дивовижних випадків. Пригадую, що колись до лікарів прийшов 88-річний чоловік, який просив, щоб його прооперували. Хірурги відмовлялися, але дідусь наполіг. Він просив допомогти йому, як це зробили 1956-го, бо ж у нього діти, онуки, правнуки... Операція минула успішно. Чоловік живе без туберкульозу вже вісім років, няньчить малечу. В іншому випадку дівчині зробили операцію на обох легенях, верхню долю лівої навіть забрали. Згодом вона вийшла заміж і тричі стала мамою.

– У Луцьку тубдиспансер розташовано в густонаселеному районі. Наскільки це безпечно?

Василь Загорулько: – Хочу сказати, що коли до нас поступає бацилярний хворий, то його кладуть у спеціальне відділення. Два місяці хорошого безперервного лікування – і він знебацилюється. До речі, при деяких формах туберкульозу лікуватися доводиться й 14 місяців. Утім це не означає, що хворий постійно має сидіти в палаті, не виходити на вулицю чи в місто. Після двох місяців лікування він уже небацилярний, а отже, незаразний.

Ігор Ващенюк: – Протягом останніх трьох років у чотирьох різних районах Луцька, зокрема й біля тубдиспансеру, ми вивчаємо рівень захворюваності на туберкульоз. Прикметно, що захворюваність у районі цього медичного закладу нічим не різниться від інших територій, понад те, вона навіть дещо нижча. Також зауважу, що на прилеглих до тубдиспансеру вулицях за останні десять років не виявили жодного випадку первинного захворювання на туберкульоз!
До речі, Луцьк не єдине місто, де медзаклад такого штибу побудовано в густонаселеному районі. Не порівнюватиму з іншими обласними центрами, але хочу звернути увагу, що в Києві Інститут фтизіатрії розташовано на вулиці Амосова. У Варшаві, Вільнюсі, Празі такі заклади надибуємо теж у центрі.
Резервацій для всіх хвороб ми не створимо, бо в такому разі завтра доведеться інфекційні хвороби виносити за місто. Тому наразі важливо довести тубдиспансер до належного стану. Ми вже облаштували вентиляцію в лабораторії, де працюють з інфекцією, в дитячому відділенні. Незабаром вона буде по всьому закладу. Цьогоріч подбаємо про очисні системи в Хотешові та Лукові, а в 2009-му їх, відповідно до всіх стандартів, встановимо в обласному тубдиспансері. Після цих робіт навіть теоретичної небезпеки від тубдиспансеру для лучан не буде.

Олександр Гнатюк: – Хочу сказати, що все залежить від свідомості людей, від того, як хворий дотримується режиму лікування в стаціонарі. Статистика свідчить, що понад 60 відсотків тих, у кого хвороба дає рецидиви, свого часу переривав курс лікування. Окрім того, варто пам’ятати про обстеження, бо хворобу набагато легше виявити, ніж потім вилікувати. Тому нам усім треба докласти максимум зусиль, щоб побороти цю недугу.

Тамара ПРИЙМАК