Ліза часто уявляла себе книгою. Учора, скажімо, була авантюрним романом, позавчора – детективом, кілька тижнів тому – комедійною п’єскою. А нині вона книга про кохання. Палке, шалене, пристрасне –таке, що, немов ріка повновода, зносить береги свідомості…

Подружки лишень зітхали й скрушно хитали головами, мовляв, нічим добрим це не скінчиться. Не можна так кохати: згориш – і попелу не лишиться.
…Її завше вважали трохи дивакуватою. Ще малою любила забитися в якийсь куточок і читати-читати-читати… Тоді як ровесниці ляльками бавилися й із хлопцями «на справу» ходили, тобто за паркан до сусіднього двору по черешні, бо в їхньому росли тільки абрикоси.
Ліза поринала з головою у чтиво, відтак уявляла-малювала себе героїнею казки чи повісті. Бувало, що й у школі, нишком сховавши під парту чергову книжку, забувала, хто вона й де і починала мріяти… уголос. Однокласники крутили пальцем біля скроні, а вчителі спершу викликали маму до школи, психолог Майя Миколаївна проводила довгі бесіди на складні теми, а потім усі якось звикли до цієї Лізиної дивакуватості й перестали реагувати. Тим паче, що дівчина була майже відмінницею і не встрявала у «слизькі» історійки, як її подружки, які закохувалися направо й наліво, завдаючи чимало клопоту і батькам, і вчителям, і, ніде правди діти, лікарям. Лізине серце належало книжкам…
По школі, незважаючи на благання мами вступати на філологічний, а батька – на юридичний чи бодай факультет міжнародних відносин, Ліза подала документи на філософський. І, схоже, не помилилася. Бо ніхто тут не вважав її дивакуватою. Ніхто не кидав услід насмішкувате: «О, Лізка блаженна знов щось вигадує…». За файну фантазію дівчину ПОВАЖАЛИ.
Завдяки оригінальному світогляду Ліза дуже скоро стала улюбленицею грози факультету – сивого й поважного Любомира Всеволодовича. Це він привчив її до вишуканого чтива, підкидав рідкісні й дуже мудрі книжки. «Запам’ятай, дитино, те, що ти читаєш, і є твоєю cуттю», – не раз казав професор.
…А якось у коридорі біля бібліотеки вона, як завше, замріяна (сьогодні Ліза якраз була пригодницькою сагою), з розгону налетіла на незнайомця. Те, що хлопець не з університетських, знала напевне, бо мала дуже хорошу зорову пам’ять і була знайома чи не з усіма, хто навчався у їхньому корпусі. Від несподіванки випустила додолу цілу підбірку творів Джеймса Фенімора Купера. «Дозвольте, допоможу…» – його м’який голос вивів Лізу із заціпеніння. «Дякую… Розумієте, якраз уявляла, що я – Джудіт Хартер… Ой, а ви читали Купера? Та що ж це я, ми ж навіть не знайомі», – червоніючи, лепетала дівчина. «Матвій», – усміхнувся він. «Ліза…» – «Ну от. Тепер ми з вами вже не незнайомці, – молодика явно тішило Лізине замішання. – То що ви там казали про Купера? Я ще й фільм дивився. Хм… А знаєте, ви таки дуже схожі на ту Джудіт». – «А ви – на Непосидючого Гаррі!» – випалила, геть зашарівшись, дівчина. «Ну, може, й так, – хлопець відверто милувався нею. – Сподіваюся, що сучасна Джудіт-Дика Троянда не має багацько колючок…» Вони ще трохи погомоніли, випили кави в університетській їдальні і, обмінявшись номерами телефонів, розбіглися. Ліза – збирати докупи розпорошені думки й гамувати солодкаво-щемкий неспокій, що раптом узявся десь коло серця і міцнішав щоразу, як новий знайомий на неї зиркав. А Матвій почимчикував собі на здибанку із давнім товаришем.
Наступного ранку Любомир Всеволодович, переступивши поріг аудиторії і з-під лоба вдавано суворо глянувши на студентів, виголосив: «Сьогодні вам лекцію читатиме мій аспірант Матвій Юрійович. А я собі відпочину отут за останньою партою…» Ліза, яка ще не оговталася від учорашньої пригоди, втягнула голову у плечі. «От халепа. Ну чому, чому я не можу дивитися на нього без тремтіння? – шепотіла Натці, найліпшій подрузі. – Що ж це коїться?» Подруга, підморгнувши, авторитетно заявила: «Що-що. Любов це, Лізо. Лю-бов. І нікуди ти від неї не втечеш…»
Таки не втекла. Та й чи хотіла?
«Тепер я – книга про кохання, – щебетала, цілуючи Матвія. – Творитиму себе для тебе. А ти читай… Тільки томів буде багато! Бо люблю тебе, герою мого роману, понад усе». Він лишень усміхався, слухаючи той кумедний лепет. І з вдячністю приймав її любов. Тільки-от… Матвій не був упевнений, що Ліза – саме та, єдина. Але наважитися сказати їй про це не міг. Щось у цій несамовитій дівчині приворожувало його, приковувало й міцно тримало.
А вона любила. Господи, як же вона його любила! Бо – вперше. Бо – була переконана – востаннє… Ліза не переставала дивувати Матвія. То влаштовувала побачення на даху шістнадцятиповерхівки (і як тільки їй вдавалося роздобути ключі від горища?!), то вигадувала якийсь квест із пошуками скарбів-поцілунків.
Матвій щиро дивувався її вигадливості, а Ліза лишень лукаво усміхалася: «Пам’ятаєш, казала тобі, що вже я – книга про кохання? То ось: не хочу бути прочитаною. Обіцяй, що ніколи не дочитаєш до кінця…»
Таки не дочитав. Не долюбив. Бо не встиг… Не встиг сказати їй, що готовий. Уже готовий бути героєм її роману. У кишені понад тиждень носив обручку з топазом посередині – кольору її очей. Але сьогодні він їй освідчиться…
Ліза, як завше про щось мріючи, поспішала до Матвія у їхню улюблену кав’ярню просто неба. Трохи спізнювалася, бо мусила забігти на пошту, щоб відіслати… лист коханому. Вона часто надсилала йому повідомлення поштою, нехтуючи електронку. «Послання має бути живим, має нести у собі часточку того, хто його писав», – усе казала, коли хтось нагадував про блага цивілізації.
…Нестерпно голосно завищали гальма. Матвій, немов у тумані, побачив, як ошалілий водій вискочив з автівки. «Куди полізла… дурепа… не дихає… «Швидку» викликайте…» – долітали до його запаленого мозку шматки фраз.
***
…Сьогодні вже минає дев’ять днів відтоді, як Ліза відійшла у потойбіччя. Як сонячно за вікном. І темно, тоскно на душі. Дзвінок у двері. Пошту принесли… З-під купи газет білокрилим голубом вилетів лист. У Матвія похололо коло серця. До болю знайомий почерк на конверті, на штампі – дата дев’ятиденної давнини. «Коханий Матвійчику! Я – твоя навік книга про любов. Прошу лишень, не виривай сторінок і не дочитуй до кінця. Хай наше кохання завжди має продовження…» Літери попливли перед очима, градом покотилися сльози…
Він спав. Міцно-міцно. І уперше за ці дні – спокійно. Матвієві снилася Ліза. «Матвійчику… коханий… таки не дочитав мою книгу про любов… Та не біда. Для тебе ще її напише хтось. Ти не тримай мене. Пусти. Тобі ще жити, а мені – пора…»
Прокинувся із дивним відчуттям чистоти й спокою. Вийшов на засонцену вулицю, і ноги самі понесли у бік кладовища. Ось іще свіжа могилка. Яка ж вона гарна на цьому портреті! Матвій відчув, що знов готовий розридатися. І раптом у вухах продзвеніло Лізине «Пусти…»
Зайшов у капличку, узяв свічку й довго шукав, біля якого образа її запалити. «Синку, за упокій свічечку осюди треба ставити, – прожебоніла сухенька бабця, яка невідомо де й узялася, чи, може, Матвій зразу й не помітив її у напівтемряві. – Ти напиши на листочку ім’я покійного, а я помолюся». «За упокій… Єлизавети помоліться…» – ледве вимовив.
Удома відчув, як ховається десь у закапелки душі тінь смутку, як ніч тікає від сонячних променів. Цієї ночі Ліза не наснилася…