Літні ранки були найкращими з того, що з нею траплялося ось уже стільки років поспіль. Вона любила прокидатися задовго до означеної години, коли треба було збиратися на роботу, й виходила у внутрішній дворик. У неї була запаморочливо простора квартира в одному зі старих львівських кварталів, із чорним і парадним входом, із маленьким внутрішнім двориком, двері до якого вели з вітальні і з кухні! Не псував його навіть той факт, що ділила цей дворик з іще двома сусідами. Вони облаштували там усе як годиться: ціле літо в горщиках цвіли квіти, за якими по черзі доглядали, стояли три крісла-качалки і столик з плетеної лози, за яким так затишно пити каву.

І літніми ранками вона не відмовляла собі в задоволенні, вихлюпнувши на себе відерце холодної води (так уже привчила колись бабуся, якій, власне, та квартирка колись і належала), вийти у той тихий дворик, винести каву, заварену в турці, і, наливаючи її в крихітне горнятко, дивитися на небо й згадувати хлопця на прізвище Липень. Саша Липень. Де ти зараз, дзвонику моєї юності? І чому сьогодні мені потрібно зустрітися з юристом? Мабуть, ти вкотре щось учверив?
Вона на хвильку заплющила очі. Згадався січень надцять років тому: він, новачок, зайшов у клас – буйний чуб, сині, довгастої форми очі. Усі дівчата поніміли. Вона дивилася і не йняла віри – новачок йшов до її парти. «Тут сидить інший учень, – спромоглася пробелькотіти. – Він захворів... прийде за кілька днів». Тим часом вчителька представила хлопчину: «Знайомтеся, Саша Липень». Клас, не змовляючись, вибухнув голосним реготом.

Він цілком зігнорував і те, як зреагували на його появу, й оту дуже серйозну, як їй здавалося, відповідь про відсутність сусіда за партою. Натомість, підморгнувши синіми очиськами, тихенько вийняв із портфеля манюсіньке, кудлате і напрочуд мовчазне кошеня. Вона ахнула, сплеснула в долоньки й заходилася його вкладати на свого фартуха (так-так, у ті часи, коли вона була школяркою, дівчатка ходили у фартушках і коричневих шкільних формах). Навіть не почула, що викликали до дошки, а головне – з яким завданням.
Вона почервоніла по самісінькі вуха...

«Єгоренко!!! – і гримнула строга алгебричка. – Чим ти слухала?» У класі на мить запанувала тиша. Аж раптом Липень підвівся зі свого місця й мовив: «Це я в усьому винен! У нас тут... кошеня». На середину класу викотився не такий уже спокійний, як видалося із самого початку, клубочок. Вереснув і видерся на чиїсь коліна. Хтось писнув, хтось ойкнув, почався рейвах – усі заходилися ловити втікача, й урок, певна річ, було зірвано... Того ж дня удвох вони потрапили до директора, а після його нотацій Сашко вже проводив її додому. Вона чомусь не вагаючись запросила хлопця в їхню із бабусею квартиру, він довго й з цікавістю роззирався. А коли зайшов у внутрішній дворик, то так і присів на лавочку, широко розплющивши сині очиська. Вона раптом завмерла, дивлячись на нього й вжахнулась: «Ой, здається, я закохалась!» Подумати про це довше не встигла, прийшла бабуся, висока статечна львів’янка, принесла солодощів.

Познайомилася з Сашком, звела брови, почувши його прізвище, й задумливо дивилася на щасливу розчервонілу онуку.
«...Мабуть, бабуся вже тоді про все здогадалася, – думала тепер, погойдуючись у кріслі й пригублюючи каву... – Бідний мій Липень. Чому? Ну чому ми так і не лишилися разом?»

Адже від того першого дня й до закінчення школи вони були мов сіамські близнюки. «Кай Липень і Герда Єгоренко», – прозивали їх аж до випуску. Хм... аж до випуску. Коли він, захмелілий від випитого, не притулив її до себе й не поволік у клас. «Він мене зараз поцілує», – проймануло крамольне, і серце заледве не зірвалося з прив’язі.

Але він всадив дівчину на стілець, присів поряд, поклав їй голову на коліна, як часто робив це у внутрішньому дворику квартири, коли вони втомлювалися від вивчення уроків і просто говорили про життя. Він розказував про тісну квартирку, де жили з батьками, про двох сестер, яких треба доводити до пуття... Про те, як втомився від вічної тісноти.

І ось на випускному він поклав їй голову на коліна. «Я закохався, сонечко».... Вона мовчала і слухала, як гупає серце й пульсують скроні. Здавалося, час раптом завмер і нахабно побіг у зворотному напрямку... 10...9...8...7...6... «У нашу викладачку англійської... Вона, ти ж знаєш, старша на десять років. Але я втратив голову. Ми напередодні мали з нею нашу першу ніч. Я мусив тобі сказати. На тому тижні їду в Київ, буду вчитися там. Ми з нею хочемо побратися».
Пі-і-і-і... Нуль годин, нуль хвилин... Ну так, звичайно. Вона тоді перебирала пальцями його волосся й дивилася у вікно сухими запаленими очима. Не плакалось. Спромоглася на кілька слів привітань. Поцілувала по-сестринськи в маківку. Коли підводилася, з сумочки раптом дуже символічно випало дзеркальце й розлетілося по шкільній підлозі десятком друзок.

Він поїхав. А в неї лишився її дворик і щасливі, чомусь тепер тільки літні ранки. Він рідко телефонував, і вона примусила себе більше не чекати дзвінків. Училася в медіснтитуті й багато підпрацьовувала. А потім якогось дня він привіз їй свою доньку, Яночку. Був зарослий, із запаленим поглядом, дуже схудлий. Із п’ятирічною дівчинкою вони цілий рік жили собі вдвох (бабусі вже не було на світі) мов щаслива сімейка. Потім Яночку забрала англійка...
...Вона допила каву. Вдягнулась у зручну, без рукавів, лляну сукню. Рушила до Оперного...

Там на лавці її чекав юрист... З усього, що він зрозумів, вона втямила лишень, що батьків Яночки Липень більше немає серед живих, але дівчинка дуже хоче до своєї львівської мами.

Чомусь у катавасії всієї інформації виринула несподівана думка про те, що її Каєві так ніхто й не розтопив осколка дзеркала нещасливої долі, яке хтось давно й навмисне розбив над цією дивовижною землею...

Ната ТОРСЬКА