|
Доки ВОНА робила кар’єру за кордоном, ВІН вірно чекав на неї й сподівався на взаємність...
У Борисполі її ніхто не зустрічав. На фоні всіх отих щасливих облич, квітів, сліз радості й поцілунків Оля почувалася геть кепсько. От і маєш. По стількох роках розлуки ні братові, ні татові стала не потрібна. А так же мчала, так діставала отой квиток, аби до свят устигнути до них. Бо набридло вже за стільки років Різдво із пузатими Санта-Клаусами, штучними ялинками, штучним снігом та іграшковими оленями. Так уже ж хотілося Нового року біля телевізора, по якому показуватимуть «Іронію долі…», із салатом олів’є та горою мандаринів, на які з дитинства мала алергію, проте однаково потай, щоб ніхто не бачив, сховавшись за шторами, точила їх, як мишка зернята. Звісно, потім добряче перепадало на горіхи від мами.
А потім мами не стало. Раптово. Молода й на вигляд здорова жінка увечері лягла спати й більше не прокинулася. Лікарі сказали – відірвався тромб. Того дня вони з братом Максом раптово подорослішали, а тато посивів…
«Лялю, мандаринку хочеш?» – вирвав дівчину із задуми чийсь голос, що аж бринів сміхом. Так її називала тільки одна людина на світі. «Звідки ви…» – хотіла було запитати Оля, обернулася й відчула, як земля раптово втікає з-під ніг. До неї назустріч з величезним букетом і цілою торбою маленьких сонць чимчикував Славко. Її Славко. Хоча – ні, не її. Бо хіба можна заявляти права на людину, яку так безсовісно колись залишила ось у цьому самому аеропорту?
…Вони росли в одному дворі. У пісочниці ділилися формочками й мінялися лопатками. Оля завше захищала від розбишакуватих хлопчаків тихого й трохи миршавенького Славка. А той, коли підріс, своєю чергою боронив її брата Макса.
Славко з дитинства називав дівчину Лялею. І вона не ображалася. Бо ж хлопчик якось авторитетно заявив: «Оль у нас – півдвора. А ти, Лялю, одна така. Геть не схожа на них».
Коли померла мама, Славко не відходив від Олі ані на крок. Усе намагався бодай якось розрадити подругу. «Мандаринку хочеш?» – мало не щоранку перед школою виростав біля дверей. І якось так легко ставало на душі, немов трішки сонця у серці поселялося. А його мама тьотя Люда частенько забирала їх із Максом до себе, щоб погодувати смачними пиріжками з яблуками. Тато таких не вмів… Вони з Максом узагалі його майже не бачили, бо ж працював на двох роботах, аби їм, школярам, раду дати. Хіба у неділю, коли всі разом купували жмут маминих улюблених тюльпанів і йшли до неї на кладовище, могли побути разом.
Оля з Максом потай мріяли, мовляв, от було б добре, якби Славкова мама жила з ними та їхнім татком. Але у тьоті Люди був чоловік – дядько Володя. Тож обійдені материнським теплом дітлахи тільки зітхали, коли з вікна своєї квартири дивилися, як Славко, узявши батьків за руки, щасливо щось їм розповідає, чимчикуючи в парк чи до крамниці.
Їхній щирій дружбі заздрили усі Олині однокласниці. А коли вже у старших класах із гидкого каченяти Славка виріс справжній кремезний красень, подружки просто мліли від злості. «От щаслива ти, Олько, – заздрісно казала подруга Маша. – Славко на тебе просто молиться. Я на твоєму місці мотузки з нього вила б. А ти все скромна така… І не попросиш у нього зроду нічого, навіть щоб шоколадку купив». «Та ну тебе, Машко, – відмахувалася на те Оля. – Ми ж із ним просто друзі…» Подруга на те лишень біля скроні крутила пальцем, мовляв, не бачиш ти, дурненька, свого щастя.
А хлопець і справді переставав дихати, коли заглядав у сині Олині очі. Але наважитися на щось більше, ніж оте своє «Мандаринку хочеш?», так і не смів. А дівчина щиро вірила, що, окрім міцної дружби, їх нічого не пов’язує.
Коли Оля вже була студенткою першого курсу факультету іноземних мов, несподівано для себе виграла у конкурсі, де головним призом було навчання в одному з вишів США. Повірити своєму щастю дівчина не могла. Прожогом кинулася додому, аби похвалитися новиною татові й брату. У дворі зустріла Славка. «Куди мчиш, мов навіжена?» – ухопив за лікоть. «Уявляєш, Славку, в Америку їду! – дзвеніла Оля. – От так пощастило!» «Лялю, а як же ж… я…» – пополотнів хлопець. «Ну, ми ж листуватимемося», – засліплена своїм щастям, Оля й не помічала, що коїться в його душі.
У Бориспільському аеропорту було велелюдно. Оля, певно, лише тепер збагнула, що уперше в житті їде кудись, де не буде тата, Макса й вірного Славка. Дівчині стало лячно. А коли заглянула в сумні татові очі, геть занепала духом. «Ну, не сумуй, Лялю, – намагався втішити Славко, хоч у самого на душі шкребло як кішка лапою. – То ж не назавжди». На те дівчина лишень зітхнула. Хтозна, як доля повернеться. Підхопила валізи й ступила за турнікет, що розкраяв її юне життя навпіл.
…І ось – минуло вже десять років. За цей час Оля вивчилася, стала перекладачем. Мала хорошу роботу, купу друзів та яскраве життя. Навіть тато з Максом до неї в гості приїжджали.
Однак усе частіше думками верталася до рідного дворика, де колись із Славком мінялися лопатками у пісочниці. Як він тепер? Чим живе? Певно, вже й одружений… Тільки вона на всілякі там амурні справи часу викроїти не може. Чи не хоче?..
Авжеж, не хоче. Бо більше ніхто й ніколи не запитував її, ніжно заглядаючи в очі: «Мандаринку хочеш?» Ех, от би теперішній розум та в ту юну голову! Уже ж бо розгледіла б, як до неї той Славко дихає. Та й гарний же був! Цікаво, чи ж змінився нині?.. Від тих думок-згадок коло серця ставало гаряче й млосно.
…«Лялю, мила, яка ж ти!» – зачудовано розглядав її після міцних обіймів. «Що… з татом? Чому не приїхали з Максом мене зустрічати?» – запитувала й боялася почути відповідь. «О, впізнаю тебе колишню. Вже, певно, казна-чого собі навигадувала, – усміхнувся Славко, й та усмішка зігріла Олю, немов промінець сонця. – У нього машина заглохла посеред дороги. От Макс і видзвонив мене, аби тебе зустрів. А я хіба міг пропустити нагоду побачити кохану дівчину першим?..»
Славко зашарівся, немов школяр. Відтак ухопив Олю в оберемок, притиснув до себе: «Як же я сумував. Як шкодував про те, що не наважився освідчитися тобі. Стільки часу згаяв». «Хіба ти…» «Ні. Не одружений, – не дав договорити. – На тебе чекав…» Жовті мандаринки-сонечка якось самі по собі покотилися, м’яко підстрибуючи, по підлозі. Тільки ніхто з цих двох цього не помічав.
«Ну от, тату, казав же тобі, що цілуватимуться. А ти – друзі, друзі, – забринів сміхом у Олі за спиною братів голос. – Диви, ще й мандарини порозкидали. Ото вже мені ті закохані!» Відтак Макс кинувся обіймати сестру. «Давно б так. А то млоїте одне одному душу», – прошепотів лишень на вухо. А тато, назбиравши повні пригорщі мандаринок-сонечок, замилувано вдивлявся у рідні обличчя.
«Лялю, то ти мандаринку хочеш?» – пирснув Славко, збираючи солодкі сонечка назад у торбу. Оля тільки усміхнулася у відповідь і… крадькома тицьнула у смітник квиток на літак до Америки. І нікуди вона вже не полетить. Бо її домівка там, де й серце.
Оксана ГОЛОВІЙ
|
Овен
