У Юльки був фокстер’єр Рекс, а Наталка мала розкішного ротвейлера Графа. І якщо Юлька просто любила свого собаку, то Наталку від гордощів аж розпирало. Породистого красеня їй подарував батько, який давно уже жив в іншій родині. Певна річ, мама з сестрою з того живого даруночка відверто кепкували, мовляв, замінить тобі Граф усіх на світі хлопців, як твоєму батькові одна чужа баба – всіх на світі жінок. Втім про чоловічу частину людства вони теж були не надто високої думки. Їхні кухонні розмови зводилися тільки до того, що всім ЇМ потрібне те саме.

«Як їх послухати, то створюється враження, що жінкам оте «воно» взагалі не потрібне», – думала Наталя, але з рідними не сперечалася.

І якщо Юльчин Рекс був звичайним собі веселим песиком, то Наталин Граф мав норов власника: він добре розумів свою господиню, в усьому слухався і страшенно скучав, коли її довго не було вдома. Ну й ревнував, звісно.

«Його не Графом треба було називати, – реготала завше Юлька, дивлячись на зосереджену Графову морду, – а Отелло. Таке враження, що природа помилилася: мав вийти такий собі чолов’яга, а тут маємо собаку з чоловічими мізками».
Наталка на те лишень усміхалася. Про хлопців вони говорили або жартома, або нічого. «Якщо мене й можна буде чимось вразити, – казала не раз Наталка, – то тільки оригінальністю».

Якось, коли Юлька після сесії рвонула відпочивати з новоспеченим коханим на море, Наталка звично пішла вигулювати Графа вранці. Аж раптом за спиною пролунало не набридле до оскомини «Гей, пані з собачкою», а оригінальне єсенінське «Дай, Джим, на счастье лапу мне».

Наталка з Графом так і завмерли. Вона вже підготувала фразу, з якою мала намір вразити власника незнайомого голосу в саме серце. Рвучко озирнулася й… завмерла: перед нею у самих лишень трусах стояв молодий чоловік. На його шиї висів рушник, а в руках красувався бутерброд із ковбасою. Взутий він був навіть не у кросівки, а в звичайні кімнатні капці. Від побаченого в Наталки повилітали з голови всі колючі слова. От зате очі в чоловіка були просто фантастичні – сині, у віночку довгих густих вій. Гм… То що вона там хотіла йому сказати? І раптом Наталка побачила все, що відбувається, немов збоку.

О небеса, стоять одне навпроти одного, витрішки продають. Одне – з собакою, друге – з бутербродом. І так їй стало чомусь весело й безтурботно, що вона зареготала. Отим самим сміхом, в якому і молодість, і щастя, і ще там щось солодко-багатонадійне. За хвилину вже удвох корчилися на траві від реготу під пильним поглядом Графа…

– Ну все, чарівна незнайомко, – відсміявшись, сказав молодик, який назвався Костею, – тепер доведеться назвати своє ім’я. А то ви вже два роки бігаєте з цим красенем під вікнами мого помешкання, а я ще й досі не знаю, як вас звати.

Ох, якби Костя відав, яке життя йому влаштує ротвейлер, то, може, не назвав би його «красенем». Спершу, певна річ, коли період їхніх із Наталею стосунків називався «квітково-цукерковим», Граф більш-менш поблажливо ставився до хлопця. Але коли молоді почали жити разом, влаштував пекло. «Отелло» в собачій шкурі не терпів, коли Наталка лишалася ночувати в Кості, хапав зубами за руки, стягував з ліжка й гарчав. І коли виходило не на його, вранці неодмінно мстився Наталчиному коханому. Улюбленим прийомом було підперти собою, красивим, двері ванної, де Костя вранці хлюпався. І не випускати доти, доки не втручалася Наталка, що вже метала грім і блискавку.

І як зарадити? «Розумієш, – скаржилася Наталка Юлі, – це просто якийсь жах. Зрозуміло, що Костя – коханий чоловік. Але Граф – це відданий друг, якого я виховую ось уже п’ять років. Й отак просто зрадити цю дружбу не можу!»

Коли не допомогли ні зміни помешкання, ні покарання Графа, Костик вдався до ультиматуму: «Або я, або він!» – і пішов жити до товариша. Стрічалися на нейтральній території, коли Наталка бігла в інститут. Сиділи обоє в машині сумні та злі.

У душевних муках минуло три місяці. Того дня Наталка вигулювала Графа в парку, коли раптом він і з того ні з сього дременув за велосипедистом. Захоплений погонею пес і незчувся, як вибіг на проїжджу частину й потрапив під колеса автівки.

Наталка сама оплакувала загибель улюбленця, Костя був у відрядженні. І коли повернувся додому, то застав дружину геть розклеєну. «Мені та-а-а-к погано, – скаржилася вона. – І нудить постійно». Виручила Юля – порадила подарувати Наталці на іменини, що саме наближалися, щеня з Графового поносу.

Коли Наталка вперше побачила чорні ґудзики очей гладенького карапуза, якому одразу ж дали ім’я Графиня, то нарешті збагнула, що вже й сама чекає на дитя!
…Через рік молода пара в парку гойдала возика. А поряд, по-королівському тримаючи голову, поважно позирала на перехожих улюблениця всієї сім’ї, а надто маленької Настусі.

«А знаєш, – сказав їй Костя, – наздогнати тебе в тому парку вирішив блискавично. Я приїхав тоді з відрядження, тільки-но прийняв ванну і зробив бутерброд. Аж дивлюсь – моя амазонка мимо чимчикує. І раптом спало на думку: або зараз, або ніколи! Ось тоді я й без зайвих роздумів став перед тобою у всій красі».

І за хвилину додав: «Мабуть, якби не ревнивець Граф, я з тобою так і не познайомився б…»



Олена ЮЗВЯК