Коли з коханим – на край світу…
Із подругою Мариною ми стояли під величезною крислатою яблунею, що росте за головним корпусом універу, й ласо поглядали на смаглі до червінцю яблука. Їх лишилося кілька на вершечку дерева, бо плодами, що дозріли нижче, давно вже поживилися «бідні» студенти. Либонь, ще довго дивилися б у височінь, якби я не ухвалила остаточного рішення: полізу по яблука. Відтак кинулася уперед (точніше – вгору), засукавши до ліктя рукави кофтини й не відриваючи погляду від жаданої цілі. Спайдер-вумен із мене видалася кепська, бо, освоївши лише третю гілку, второпала, що далі підійматися лячно, а вертатися ще страшніше. Марина сміялася від душі, а мене ця ситуація зовсім не втішила: ні туди ні сюди...
Сутеніло... А я так і сиділа на дереві, дожидала подругу, що кинулася по підмогу, чи то пак єдину надію на порятунок – одногрупника Васю. Певно, виглядала кумедно, сидячи на дереві й длубаючи від безділля кору, бо студенти, що прогулювалися неподалік, часто тицяли пальцем у мій бік й уїдливо хихикали...
– Гарний звідти краєвид? – почула іронічні слова, а за ними під деревом з’явився і автор. Його білозуба усмішка сліпила очі, тож лише згодом уздріла …чорношкірого здорованя.
Авжеж. Утім так на нього надивилася, що вже й додолу спуститися охота, – зопалу відрізала.
А що, застрягла?.. Зате, мабуть, яблуками поласувала… Гаразд, я допоможу. Ставай на плечі...
Довелося коритися усьому, що наказував незнайомець, відтак за мить мене, щасливу й розчервонілу від сорому, успішно приземлили...

– Оце так проблема – інший колір шкіри... Знали б ви, який він веселий і добрий! Таких ще пошукати треба! Й утямте врешті, що між нами серйозні стосунки, а не фіґлі-міґлі, – втирала я оторопілим подругам, відтак мерщій летіла до африканського парубка Кебаба, що завше чекав на мене десь неподалік. Утім дівчата однаково кривили ротами й вибучували очі, дивлячись услід чорношкірому юнаку та блондинці з волоссям кольору незбираного молока. «Наче кава з вершками», – вигукували у спину. Хтозна, чи не заздрили, коли проводжали нещирими поглядами залюблених, у чиє кохання годі було не повірити?..
Однак найважче переконати у серйозності наших із Кебабом стосунків виявилося домашніх. «Не для того ми тебе до столиці з села відправили, щоб на другому курсі заміж вискочила, та ще й за якогось студента!..» – грізно басив батько. Я ж вела власну політику, мовляв, мій обранець – хороший хлопчина, з великим серцем, любить мене, до того ж іноземець. І завтра він бажає навідатися у гості, щоб познайомитися. «Гаразд, подивимося на твого святого чужинця, а там… буде видно...» – зласкавився батько. Мама лишень заплакала...
Даремно я не сповістила батьків про колір шкіри мого обранця, бо тільки-но він зайшов до хати, як ненька ляснула в долоні й націлила оторопілий погляд на тата, що від здивування завмер, а рота відкрив так широко, що й автобус міг би в’їхати… Від такого прийому Кебаб знітився й підпирав двері, поки я не закликала його до столу. Щиро привітавшись, він почимчикував за мною на кухню, куди десь за півгодини, оклигавши від побаченого, зайшли і батьки. Відтак на чорну кучеряву голову мого Кебаба посипалися запитання: звідки? куди? навіщо? що далі?.. А той спокійно, з легким африканським акцентом протягував букву «ер» та злегка прицмокував на «ел», відповідав українською…
…«Алло, доню, привіт! То батько телефонує. Як здоров’ячко? Коли у гості приїдете? Скоро? От добре!!! Ти ж не забудь привезти отой хрукт смачнючий, що у вас, в Африці, росте. Хех..., як його?.. Гуаява... о... точно...»

Наталія ДОДОЛА