Була весна, і був квітень. Кохання тільки-но присіло нам на плечі, ладне будь-якої миті зляканим пташеням летіти геть. Якби воно покинуло нас саме тоді, на початку, то, гадаю, жодному з нас не завдало б болю. Ми й самі до ладу не збагнули, що з нами трапилося…Ми ще не мали спільно пережитих історій, які потім довго й наполегливо спадають на пам’ять.

Уже всі довкола бачать, що з нами щось коїться. Надворі піст, і я несамовито худну, бо дотримуюся всіх обмежень. Риси обличчя загострюються, але очі виблискують, мов у скіфської кішки. Всі чомусь вбачають у моєму погляді містику. «О, наші магніти знову гіпнотизують», – кепкують друзі, коли на заняттях ми потайки нишпоримо очима по обличчю одне одного. «Як ти?» – він дивиться запитально й тривожно. «Добре…» – «відповідаю», прикривши на мить повіки.

Мушу пояснити, що в ті часи не в усіх були не тільки мобільні, але й стаціонарні телефони. Тому набрати о дванадцятій ночі рятівну есемеску із запитанням, чи не сварили за пізній прихід домашні, аж ніяк не випадало. І в цьому, зізнаюся, було щось особливе. Крутитися від повноти переживань у ліжку, а потому, задрімавши, здається, на п’ять хвилин, раптом прокинутися серед ночі від несамовитого поштовху серця. Так, наче воно – дитина в утробі, яка раптом розбудила тебе, тицьнувши зсередини ніжкою. «Прокинься, – вимагає воно, – ти ж закохана».

Тож сьогодні на заняттях із парою ще таких само захмелілих одне від одного молодих людей вирішуємо, що ввечері чкурнемо на берег річки. І на цілком імпровізованому вогнищі спечемо чотири картоплини, чотири цибулини, по шматочку хліба на носа, а тому, хто не постить, мав дістатися навіть окрайчик сальця. Але того дня раптом випадає сніг. Ми сидимо на заняттях онімілі, бо великі лапаті клапті б’ються у вікно. Стає холодно, темно і незатишно. Я припускаю, що, мабуть, нічого з нічого нам не вигорить.
Він запитально підіймає тонку і так вигнуту дугою брову: «І що, ми не врятуємо навіть пари абрикосових дерев?»

Мені й досі лунає у вухах це запитання. Поставлене із такою серйозністю, наче ми мали виконати воістину Місію. Поки йдемо до річки – струшуємо сніг зі цвіту, що приголомшив маленькі сміливі дерева, які так спішать цвісти. І в тому, як холодні сніжинки падають долі укупі з ніжними білими квітами, я бачу якусь вселенську несправедливість. І знак. Мені стає сумно. А він ловить зміни мого настрою навіть стоячи спиною й роблячи якісь буденні речі, раптом все кидає, стрімко підходить й чимдужче обіймає. Я вдихаю його запах, що так швидко стає мені рідним. «Ну чого ти?» – гойдає мене, немов маленьку.
«Знаєш, мені завтра до сповіді, – одними губами шепочу я. – Хочу раніше повернутися додому. Подумати. Помолитися…» Він уважно зазирає мені у вічі. І з усім погоджується.

Але ми й незчулися, як давно минула і десята, й одинадцята вечора. Біля дивом розкладеного на березі ріки багаття ми сидимо обійнявшись. Пара, що прийшла з нами, здається, ще й не припиняла цілуватися. А ми – говоримо. Він на хвильку замовкає, аби спитати: «А… про що ти завтра говоритимеш на сповіді?» – «Уже не завтра, – нажахано ойкаю я, – а сьогодні!»

Годинник показує дванадцяту. Транспорт давно не ходить, а грошей на таксі в нас немає. Ми вирушаємо пішки до мого дому. І раптом юнак із пари, що була того вечора з нами, немов чарівник, виймає із кишені сопілку. І починає грати.
Як зараз бачу цю химеру: засніжені весняні вулиці, і ми, немов загублені, немов нас усього лишилося в цілім світі тільки четверо, снуємо вулицями безшумно, як тіні. Наш поводир – смутна музика сопілки…

Дорогою розповідаю про все, чим обтяжена моя душа. І зовсім не тривожуся з того, що майже зовсім не знаю його, що він, можливо, неправильно мене зрозуміє. Моя ти доле, я ще навіть не усвідомлюю, що вже сповідаюся йому. Він уважно слухає, зрідка перепитує.
А потім раптом каже: «А знаєш, я ще, мабуть, із дитинства не був на сповіді». І на моє німе запрошення береться теж розказувати, чим обтяжена його душа… Так ми дістаємося мого дому. На сходовому майданчику стоїмо урочисті, не липнемо одне до одного з поцілунками. І розійтися не можемо теж. Я раптом згадую, що в моїй сумці лежить маленький молитовник. Ми розгортаємо його і з добру годину напівпошепки читаємо слова молитви перед сповіддю.

Час зашкалює. Прощаючись, він запитує, чи можна і йому зі мною завтра до сповіді. Я з усім погоджуюся. Тихцем прослизаючи додому, навіть не підозрюю, що цієї ночі він нікуди не піде, а ночуватиме під дверима моєї квартири. Попросту сидітиме на сходовому майданчику до ранку й думатиме про своє життя. І наше майбутнє…

Ми ще матимемо багато щасливих моментів. Але долі буде завгодно розлучити нас. Та й досі щороку перед кожним Великоднем я бачу погано освітлений сходовий майданчик і наші схилені над молитовником голови. І розумію, що щира готовність пробачити й собі, й усьому світові ніколи не була глибшою, ніж тоді, коли кохання ще сиділо в кожного з нас на плечі, готове або лишитися назавжди, або зоставити навік…

Ната ТОРСЬКА