Привіт, Нато… Ділюся з тобою своєю слабкістю: якщо у мене не лагодиться в особистому житті, майже цілковито втрачаю до нього інтерес. Нічого і нікого мені не хочеться. Така собі, знаєш, рослина. Дні мої минають так, що аж самій огидно. Але й огида ця – легке тріпотіння десь на денці душі. Я ледь підводжуся з ліжка, щоб зібратися на роботу. Ледь працюю. Ледь розмовляю…
Мені чуже поняття боротися. З ким і з чим? З собою? Безнадійна справа. Я така, яка є.
І бачить небо, коли закохана – почуття цілком мене перетворює. Зовсім інша людина ходить по світу й робить стільки добрих справ. Але тільки-но почуття минає або чоловік, якого кохала, полишає – все, мене немов від’єднують від всесвітньої енергетичної мережі.
Я намагалася знайти собі якісь заняття – не гріє… Оце тиняюся вулицями, довкола все цвіте й зеленіє, але це не зачіпає. Розумію, що красиво. А серединка мовчить…
Олександра К-ська

Привіт, Сашенько! З багатьма речами, про які ти пишеш, – згодна. І про те, що кохання окрилює, і про те, як не хочеться мати жодних стосунків із зовнішнім світом, коли воно полишає нас.

Але цілком безнадійно минає спрага до життя із втратою кохання тільки на певному етапі. Здебільшого – в юності (даруй, ти не написала, скільки тобі років). Тоді світ втрачає кольори. І якщо перейдеш цю смугу не з відчуттями, що усі (зокрема й коханий) завинили тобі, то вітаю: ти перейшла дуже важливий рубіж – виросла внутрішньо на три голови, стала мудра, як змія, і… спокійніша (не плутати з «байдужа»). Тому що я знаю багатьох людей, які так і лишилися там, у своєму розхристаному становиськові, коли не змогли згрупуватися, видряпатися й зберегти себе. Такі люди до сивої голови не вдоволені тим, що мають.

Шкода буде, коли це трапиться і з тобою. Тому що доведено: усі подальші невдачі в особистому – тьху-тьху! – переживатимеш значно легше. Ти зможеш, якщо захочеш, опиратися своєму «рослинному» життю і жити інакше. І знаєш, є особливий сенс у тому, щоб малювати вранці губи й підфарбовувати очі, коли не хочеться. Усміхатися, коли не до сміху. І йти, нехай і черепашачим кроком, далі. Буває, розпочнеш день, наче нічого катастрофічного й не трапилося, і дивись, до кінця дня вже веселіше. Бо коли валяєшся в ліжку до обіду (це я відчула під час останніх свят), то через два дні хочеться не вилазити звідтіля аж до вечора. Лінь огортає. Душа дрімає. І ти розхолоджуєшся.
А ти підстьобни себе трішки. Як одна моя подруга, що раптом оцінила своє життя у доволі незвичний спосіб. Вона була дружиною багатого, а він наробив махінацій та й десь зник. Із «розбірками» прийшли до неї. А вона ж доти й жила собі немов рослинка. Серйозні хлопці добряче її налякали, пригрозили й дали тиждень на роздуми (вона мала якимось чином відшукати свого горе-чоловіка).
Якби ти, Сашенько, тільки бачила, як вона змінилася на очах. Вона з того переляку почала підійматися о п’ятій ранку і, щоб втамувати свій переляк, робити зарядку. Ходила з нами в театр і на виставки. І збуджено блискаючи очима, казала: «Ви знаєте, ті бандюгами немов подарували друге дихання. І ось я бачу, яке життя класне. День минає, і радісно думаю: як сьогодні все було чудово. Яке щастя, що маю ще кілька днів!!!»
До слова, все у неї закінчилося добре, але… цілком змінило її життя. Чоловіка вона полишила.
Тому, люба панночко, вставайте з ліжка радісно. Кохані приходять і йдуть (даруйте за трохи цинічний тон), а ви в себе одна. Невже ти потрібна собі згаслою, зарюмсаною й нецікавою?


Ната ТОРСЬКА