Майже забута вулиця з минулих днів зовсім не змінилася. Просто по ній ходили тепер інші люди, їздили інші авто й бігали, мабуть, інші собаки. Жодна не підбігла і не помахала привітно хвостом, як колись... Дивне бажання прийти сюди заскочило – тільки вчора він приїхав у це колись рідне місто. Приїхав у справах. Відрядження. Три дні. Телефонувати не було кому. Зустрічатися ні з ким не хотілось. І взагалі, якби не нагальна потреба, він сюди не їхав би – вже нічого не пов’язувало з цим маленьким провінційним містечком. Хіба спогади. Та зайвий раз він у них свідомо не поринав. Хоча вже давно прийшло розуміння, що вбивчі катастрофи минулого зробили можливим теперішнє. Дивна штука – життя.

Неквапом обминаючи величезні весняні калюжі на розбитій дорозі, помітив якийсь рух у підворітті – звідти виліз величезний худючий пес, принюхався і... посміхнувся. Старезний собака майже нічим не нагадував колишнього рудого вожака місцевих чотирилапих, але не впізнати його було годі. Мабуть, подумки зауважив сам до себе, він теж не нагадує того наївного закоханого молодика, що сновигав тут щасливим привидом і ділився з місцевими псами солоними крекерами, проте, бач, і його впізнали. Щось таки лишається незмінним...

– Привіт, Чубайсе... Винний… не взяв тобі гостинця. Але зараз ми це виправимо. Де тут найближчий гастроном?
...Коли годував пса сосисками, потелефонувала дружина. Сказав, що все гаразд, що зустрів давнього друга, що дуже сумує за нею та донькою і що кохає... На душі стало тепло-тепло. Надто від згадки про доньку – маленьку дівчинку-сонечко. Якби не вона, чи відігрівся б у світі зрад? Ну ось і привіт, минуле... А як ти хотів? Чого прийшов сюди? Розворушити старе? Але ж воно вже ніби й не болить. Давно простив і відпустив. Зосталося тільки сказати «спасибі». Тому і прийшов. Чомусь не міг не прийти.

...Фірми, на якій працювала його тодішня кохана, тут уже не було. Знав, що тепер вона називається інакше, змінила власника та адресу. Мабуть, це і на ліпше. А то ще побачив би хтось із давніх знайомих людського роду, від яких сосисками не відкупишся. Шкодував би. Чи зловтішався б. Або, ще гірше, захотів би відповідей на свої безглузді запитання. Тоді, у минулому житті, всі вони, її колеги, бачили і знали, як кохав він ту тендітну дівчину своїх мрій. Як бігав щодня з букетами та цукерками – навіть, коли вже одружилися. Зустрічав щовечора з роботи попервах, доки вона не заборонила. Тоді вже чекав удома, виглядав у всі вікна. Чомусь завжди приходив з роботи раніше за неї. Готував вечерю і чекав. Хоч цього колеги вже не бачили... Вони бачили інше – як вона закрутила роман із хлопчиною з сусіднього офісу. Не дуже й крилась… Всі бачили. Всі знали. Один лиш він був сліпим і глухим. І ніяк не міг зрозуміти чи то співчуття, чи то насмішки, які з’явились у поглядах її знайомих. Як усе банально. Тепер банально. А тоді мало не вбило. Коли прозрів...

– Скажіть, фірму «Ексар» де шукати? – спитав у жіночки зі шваброю в руках – такі завжди все знають.
– На третьому поверсі. Тільки зараз там нікого нема – дівчата на обід пішли. За годину повернуться.
– Дівчата? Я, чесно кажучи, сподівався застати Павла...
– А Павло Леонідович уже три тижні на роботу не ходить. У нього дружина в лікарні. Це після аварії. Знаєте, мабуть...
– Ні, не знаю... Я його давно не бачив.
– Вони нещодавно в аварію потрапили, авто вщент побили. Йому, Павлові, нічого, синців кілька лишень, а вона поламалася дуже, лікарі кажуть, не менш як півроку потрібно...

Жіночка ще щось говорила, та він не слухав. Подумав, що переломи – це не найстрашніше у житті. Не смертельно. Все в неї буде добре. Чомусь хотілось, щоб у неї все було добре. Хоч він її вже давно не бачив. Сім років. Після розлучення. І Павла цього насправді не бачив тоді, сім років тому. Дивився – і не бачив.
Спочатку хотів його вбити. Знищити, розтоптати, роздерти на атоми... Чи не його, а її. Чи обох. І себе. Звичайно, він розумів, що цей Павло ні в чому не винен. Або винен. Але не тільки він. Все як у тумані. Вона забрала речі й пішла. Залишила по собі таку самотність, що, здавалось, його самого роздерли на атоми – і кожен нестерпно болів... Довелося потім довго збиратись докупи, але все одно ще якийсь час відчував себе просто тілом – роботом, автоматом, зламаною іграшкою, викинутою на узбіччя життя.

І тоді з’явилась Вона й вдихнула в нього життя, як на початку часів Бог вдихнув його в Адама. Її звали Єва, і це чомусь дивувало найбільше. Вона подарувала йому себе і народила доньку – маленьке сонечко його життя...

– А може, переказати щось Павлові, як на роботу вийде? – ввірвалась у його реальність жіночка з шваброю.

– Переказати? Та ні, дякую. Він колись у мене дружину відбив. Я просто заходив сказати «спасибі». Якби не він, я зараз не був би такий щасливий...


Тірамісу