Цитьте-но, прислухайтеся, на хвильку… Чуєте тихенький наспів, який лине он із тих сіромашних пальм, що їх посадили, як диковинку, на радість тутешнім відпочивальникам? Які, втім, уже перетворилися на обскубані стирчаки.

«Ах Одесса, жемчужина у моря, ах Одесса…» – виводжу, чимчикуючи пляжем під млосним до нудоти курортним сонцем. Буцаю босими ногами розпечений південноукраїнський пісок і вдоволено так, любасно, всміхаюся тюленям-курортникам. Вони збилися в одну білобоку купу, аби запектися до отого апетитного золотаво-коричневого кольору ріпчастої цибульки…

Швидше б у воду, бо брунатно-тягуче вино, якого натще випила аж три скляночки під час дегустації, підпирає до горла нудним жевжиком-смішком. «Хі-хі…» – вередливий реготун таки вирвався на волю, і я захихотіла від думки, що тільки-но зайду у воду – море вибереться з берегів і накриє прохолодним покривалом усіх цих лежебок... А розливатися було чого: я виросла на соковитих таврійських чорноземах, що так і хочуть наповнити людське тіло силою та здоров’ям…
Пишнотіла Венера, яка повертається у рідну стихію… Мабуть, саме так виглядала збоку, коли, злегка похитуючись (богині теж не без гріха), зайшла у воду… Втім попливла …по-собачому, як незграбне цуценя, задріботіла прудко долонями-черпалками у запашній зеленкувато-податливій жижі...

А море цього разу мало веселий настрій: пінилося, грало, раз у раз хвилями піднімало у височінь дещо розтовстілого песика, себто мене, відтак розталим плавом опускало в мирні води й несло все далі від берега…

Незчулася, як тіло поважчало від утоми, за нею не забарився і в’їдливий панічний страх: думки, що забракне сил повернутися, шпичаком прорізали мозок. Відтак, не тямлячись од жаху, заборсалась до берега… «А-а-а-а-а-а, рятуйте!!! Рятуйте!!!» – кричала, ковтаючи солону воду… Свідомість ще боролася зі стихією, втім знесилене тіло здалося їй на поталу й опускалося в саму серцевину безодні…

…Опритомніла – гіпс… Звісно, жартую. Насправді опам’яталася я на березі, на руках у дужого загорілого парубка – русала у величезному сомбреро. А ще моя сполохана фантазія та каламутні, напіввидющі очі вимислили превеликі долоні та риб’ячого хвоста замість ніг… Відкашлявшись, голоском, що ледве жебонів у грудях, пролепетала: «Дякую!»

Мій рятувальник виявився не русалом, а звичайним одеським хлопцем. Утім ні, не звичайним. Чи то ставна чоловіча фігура, чи то пак ніжні риси обличчя, а може, й жовтава, кольору соломи панама, що мені, зомлілій, здалася гігантським капелюхом – щось таки припало до душі.

Того дня ми були нерозлучні до самої ночі... А наступного – мусила їхати додому, бо канікулам кінець, тож мені, студентці-третьокурсниці, перед початком навчання ще треба було завітати додому, в село… О, як не хочеться розлучатися з моїм рятівником!..

…Дві превеликі картаті сумки стояли на порозі. Це означало, що я була готова їхати до далекого Миколаєва, на поталу «бідним» студентам. Мама з татком ще клопоталися, давали мені якісь вказівки й поради, а я чухмарила за вушком улюбленого Барсика та зітхала, мовляв, знову на навчання... На подвір’я з гуркотом закотилася червона «копійка». Дверцята відчинились, і з машини вийшов ...мій рятівник.
– Хто це? – насторожено спитала мама.
– Мій русал у сомбреро, – усміхнулась я…


Наталя Додола