Настав той день, коли я вирішила, що можна було б закохатися. Та й ВАРТО було б закохатися. Чи навіть вкрай потрібно! Літо минає. Вечори саме для кохання та зітхань на лавочках. Набутий за роки розчарувань цинізм заховався від спеки якнайдалі, і знову хочеться чогось такого. Традиційно – великого. Жовтогарячого й чистого. Щоб серце зупинилось і знов забилось. І щоб повнота життя, емоції, почуття, гормони щастя. Та й відпустка щоб даремно не промайнула. Справді, чому б не закохатися?

Тим паче, що кандидат на «закохатись» уже є. Просто досі часу бракувало. Чи момент був невдалий. Чи просто не дозволяла собі. Ні, одруженим він не був. А може, й був колись, та зараз блукає по світу вільним вітром. Гарним і сильним вітром. Не позбавленим інтелекту та якоїсь фатальної загадковості. Є в ньому щось. Чіпляє. Я часто про нього думаю, уявляю себе з ним. Мені хочеться запросити його в ніч. Знаю напевне, що він не відмовиться...

Не відмовився!
Ми сидимо на лавочці в парку і п’ємо вино. Третє побачення. Порядній дівчині час вирішувати для себе – такі правила гри. Хоч начхати мені на правила. Ловлю себе на думці, що, на відміну від усіх інших, з ким я вже встигла побувати на цій лавочці, він мені дедалі цікавіший. Він оселяється в моєму серці й вірусом вживається у кров. Мене це дивує і бентежить. Я маю дику втіху від того, що він є на світі. І уважно його слухаю, замість уявляти, що оце зараз з-за кущів з’явиться маніяк який-небудь... І всіх з’їсть. Були в мене такі мрії стосовно попередніх сусідів по лавочці... Почуваюся розгубленою. Ситуація виходить з-під контролю. Сьогодні я мало не збожеволіла, чекаючи його дзвінка. У моїх думках – лише він. І це не скидається на жоден із моїх попередніх романів. Чи ж не означає все це, що замість романтичної пригоди однієї відпустки влипла у справжнє кохання? І я не знаю: радіти цьому чи втікати до маніяків? А хто вирішив, що варто було б закохатись? Отож...

А чого хоче жінка, мріючи про кохання? Як яка. Хтось взагалі нічого не хоче, помучитися просто – як у романах. Обов’язково з перепонами і стражданнями. А тоді смерть в один день одразу після весілля. Бо більше нічого не треба. Будні не заплановані. Хтось хоче насолодитись почуттями. Відчути свою потрібність і значимість. Ну-ну... Ще хтось хоче заміж вийти й здобути незалежність від батьків. І народити дитину в законному шлюбі. Статусу хоче. І захисту. І впевненості. Яке ж це все хистке й примарне... Але про це не думаєш. Взагалі, хто думає, що заміжжя – це назавжди? Це от вийдеш заміж і щодня будеш бачити того самого мужчину. І щоночі він буде біля тебе. Завжди. ЗАВЖДИ! Зранку, вдень, ввечері, вночі. Той самий. Ну не завжди однаковий... Але саме він. Чому всі закохані дівчатка цьому так радіють?

З іншого боку, кохання назавжди – чи так буває? Це ж є й тут якась циклічність, точки екстремумів і спади. А потім звичка? Я відчуваю, що він стає частиною мене. Захочу мати його як звичку? Просто щоб було з ким словом перекинутися, дивлячись телевізор. А що поганого в тому, щоб було з ким словом перекинутись? Ніби нічого поганого. Але якщо все стане звичкою, то чи буде це коханням? А потім він коханку заведе. І що? І я не заборгую. А навіщо тоді впускати когось у серце й обманювати себе, що це назавжди? Хоч іноді так щемко дивитися на бабусь із дідусями, які за ручку гуляють парком...

Ох, який він солодкий... І який смішний, коли прокидається. Чого там я хотіла, мріючи про кохання? Повноти життя? Я її маю. Емоцій і почуттів? Через край. Гормонів щастя? Греблю гати. Кохання назавжди? Здається, про це не йшлося. Проте я починаю сумніватись. Може, захотіти-таки? Чи це хвилинна слабкість? Так скоро почну мріяти про дітей і внуків, прогулянки парком протягом мінімум п’ятдесяти наступних років, садок вишневий коло хати, хрущів над вишнями, крісло-гойдалку і картатий плед. Почну чи вже почала?

А як тоді звичка, полум’я кохання, на якому потім варять борщ, подружні зради, туга за нездійсненним? А якщо не буде про що порозмовляти за сніданком? І будні. І щодня те саме. І той самий. І я... Каструлі та облізлий манікюр, халат і бігуді, соплі й памперси як неминучість? А потім на спільному надгробку напишуть, що кохання вмерло задовго до... І що буде, якщо він зараз піде й більше не зателефонує? А я більше ніколи не зустріну справжнього кохання? А якщо я вже завагітніла? Дивна послідовність думок...

Чому не можу просто жити? Навіщо мені все знати наперед? Я правнучка Нострадамуса? Я хочу вгадати майбутнє? Чому ніколи не дозволяю собі просто побути щасливою? Хіба це вже така розкіш у нашому цинічному і практичному часопросторі? Ні, люди таки дивні створіння. Для всього мають знайти причину й усьому дати пояснення, все ускладнити і всьому знайти виправдання...Прокидайся, соньку! Я не піду сьогодні варити каву, поки не поцілую тебе у вушко і не прошепочу тобі «кохаю»...

І хай увесь світ почекає!!!


ТІРАМІСУ