Жінка шукала виходу зі складної ситуації: чоловік щодня приходить напідпитку, ті злиденні гроші, що їх заробляє, додому майже не потрапляють. Вона теж працює, але її зарплати на сім’ю бракує. Що не день, то гірше. Діти недоїдають, а про якісь обновки не може бути й мови. Запропонувала чоловікові їхати на заробітки за кордон або її відпустити – не хоче. Про те, щоб кинув пити, й не згадує: за останні роки спільного життя скільки не докоряла, усе марне. «Пив і буду пити», – така його відповідь.
Одного разу вона насмілилася... Подала документи на виїзд за кордон, потай від чоловіка. Стала чекати на візу. Крадькома й деякі речі перенесла до знайомих, щоб, бува, чого не запідозрив. А він і не здогадався, і не запідозрив, бо пильнував іншої – оковитої. Призначеного дня поїхала по візу. Ще тримала сім’я, точніше її частина – діти. Та заради них вона й зважилася поїхати.
Уранці попрощалася з дітьми. Попередила, щоб до вечора нічого не казали татові. Поїхала не оглядаючись: боялася, що не витримає дитячих поглядів і повернеться...
Того ж дня чоловік повернувся з роботи швидше, ніж завжди, і тверезий. Крім того, приніс якісь пакунки. Виявилося, з їжею. Діти здивовано дивилися на тата: «Що з ним трапилося?» А він був як ніколи веселий, привітний, навіть жартував. Переодягнувшись, взявся поратися на кухні. Діти раз у раз переглядалися, проте мовчали.
Підійшла пора, коли жінка поверталася з роботи. Стіл уже було гарно сервіровано й заставлено смачною їжею. Задоволений чоловік, взявшись у боки, переможно поглядав на дітей, які вмощувалися на стільцях.
– Зачекайте! Ось-ось підійде з роботи мама, – зупинив їх батько, – разом і повечеряємо.
Почувши ці слова, діти понурили голови і вийшли з кухні.
Він зрозумів це по-своєму.
Чекали... Минуло півгодини, година. Жінки не було. Чоловік стурбовано поглядав на годинник. Вона ніколи не запізнювалася.
– Тату! Може, будемо вечеряти, – попросили діти, знову вмощуючись за стіл.
– Ще зачекайте хвилинку. Мама ось-ось прийде, – відповів, але не так уже впевнено батько. Невідомо звідки взявшись, страх став заповзати йому всередину.
– Вона зараз прийде, – додав він розпачливо незрозуміло кому – дітям чи собі.
– Тату, ми дуже хочемо їсти. Мама не прийде, – несміливо сказав хтось із дітей.
– Як не прийде? Де ж вона? – уже зовсім збентежився чоловік, і тисячі припущень промайнуло в його голові.
– Де мама? – перепитав він, і голос його впав.
– Поїхала за кордон на заробітки, – відповіли принишклі діти і враз розплакались.
Чоловік сів. Обхопив голову руками.
«Пізно. Занадто пізно я спам’ятався», – подумав чоловік, відчуваючи, як гіркота заповнила серце, стиснула груди. Тугий клубок підступив до горла.
На кухні запанувала гнітюча тиша. Діти поклали ложки, так і не скуштувавши вечері. Їжа не лізла в рот. Вони підвелися й пішли з кухні – не хотіли бачити, як тато плаче.



Микола ІЛЬКІВ, конкурс «Сила малого»