Чи впізнаєте ви отих двох підлітків, які простують вуличним тротуаром і, злегка жестикулюючи, покрикують одне на одного. Так часто буває у запалі дискусії. Гадаєте, що то Максим і Ромка з 11-Б? Гаразд, підказую: отой невеличкий репер у широчезних джинсах та бандані на голові – дівчина. Тобто я.

А поряд – мій найкращий друг Гришка!!! Емоційно згадуємо, як зовсім недавно дискутували, до якого вишу ліпше податися. А ще те, як товариш агітував разом вступати до музичного, бо в школі мали свій бенд, себто вокальну групу, й раз по раз грали на дискотеках… Нині ж доведеться не проштрафитися у «кульку»…

Якби я зняла головний убір, то ви відразу впізнали б мене за відстовбурченими вухами. Мабуть, колись таки створю організацію анонімних клаповухих: стільки ж бо через свої натерпілася! Але рятує вуха від оглядин сторонніми копиця чорного кучерявого волосся. Неслухняного. Немов воно постійно під електричною напругою.

А от Гришка – із тих, хто й моргнути не встигне, а дівку вже завойовано. Красень, слово честі… Дружимо ми ще з дитсадочка: разом яблука у крикливої баби Романчучки крали, разом і бідолашних собак ховали та «поминки» їм улаштовували…

Відтак у школі за однією партою сиділи й знали про всі шури-мури одне одного…
…Усеньке життя мені той паскуда перевернув догори дриґом… Я сиджу на майже струхнявілому від старості матрацові гуртожитку «кулька» й спостерігаю, як сусідки по кімнаті, яких тільки-но підселили, усе ніяк не повикладають речей зі своїх бездонних сумок…

Та, попри всі душевні сум’яття, навчання моє напрочуд цікаве! З сусідками невдовзі здружилася, до того ж (те, від чого раділа найбільше) Грицька мого поселили на поверх вище… Ми разом проводили вільний від пар та Гришкових любасних походеньок час... Бувало, годинами тинялися вузенькими вуличками старого міста, іноді навіть ходили грати в шахи до дідусів, які вечорами збирались у парку. Але найчастіше поспішали просто заварити чайку (традиційно, по-студентськи, одним пакетиком) й потеревенити-побалакати про тарганів, політику, ба навіть викладачку, у якої геть невеличкі цицьки… Себто про все, що на тоді видавалося новим і цікавим…

Несподівано на останньому курсі Гришко чомусь вирішив, що мені час заміж. І заповзявся посватати когось зі своїх товаришів. Відверто кажучи, Грицеві вимоги до кандидатів були вищими, ніж у багатьох дівиць на виданні: щоб не пив, не курив, дружину не бив і грошенята носив... А коли ще й красень, то для таких кастинг позачерговий…

– Котику, ти ж найкраща у світі! Симпотна, добра, щира, – укотре виводив Гришко, наминаючи мамині котлети, що їх допіру привезла з дому. – Я підберу тобі гідного чоловіка. Бо ще вискочиш за якогось телепня й плакатимешся мені у рукав, – посміхнувся й стиснув мене в обіймах так, що ледве не задихнулася, розколошкав і так неслухняне волосся й, виходячи вже з кімнати, нагадав, що завтра чекає на мене в гості…

Наступного дня Гришко зустрів мене лукавою посмішкою, тож я запідозрила щось недобре… У кімнаті сидів високий, чорнявий, з великими, трохи переляканими очима юнак, який тримав у руках веселого кубика-рубика…
– Зайчику, це Руслан, мій товариш… На кілька хвилиночок мені треба вийти, тож у вас буде час познайомитися, – вирішив не зволікати Гриць і зник за дверима.
Він усе передбачив, паскуда! – зовсім не сердито заговорила до переляканого хлопчини. – З дитинства – вигадник та авантюрист…

І тоді я припустилася помилки: почала вихваляти Гришка. Мовляв, і такий, і сякий, і те вміє, і талановитий, і гарний… Одне слово, мій мовчазний співбесідник не витримав цього словесного потоку й уже через півгодини, чемно перепросивши, чкурнув із кімнати... Така ж участь спіткала і допитливого Максима, і двометрового Євгена, і клаповухого Петра. Стосовно останнього, то все відбулося навіть швидше, бо мене аж ніяк не приваблювала перспектива мати дітей з відстовбурченими вухами…

Мала, а ти перебірлива! Бач, завдала мені мороки... Ніяк не второпаю, на кого врешті покладеш око, – іронізував Гришко, коли ми сиділи на парковій лавчині, ще теплій від лагідного осіннього сонця...

Слухай, ти б відчепився уже, га? Годі дурні всілякої… Та й не потрібен мені ніхто… Знаєш, чомусь лише з тобою почуваюся легко, – відверто зізналася й пригорнулася до рідного плеча.

– Гей, дівчино, а на що це ти натякаєш? – здивовано повів бровою Гришко. – Чи не хочеш сказати…
Після того як хвацько повернувся й щиро зазирнув у вічі, я до нього ніжно притулилася, а він… невпевнено торкнувся моїх уст своїми…
…Уночі довго не могла заснути: оплакувала втрату найціннішого, що було у житті, – дружби, яку так несподівано обірвав один незграбний поцілунок... А на ранок під дверима знайшла оберемок білих троянд та маленьку записку: «Ти – найкраща! А я був телепнем… Відтепер нікому тебе не віддам… Люблю. Твій Гриць».


Наталя ДОДОЛА