І чому мені не сниться суджений? Верзлися покришені зуби, собаки, ба навіть кольорові макарони-вбивці, що гналися за мною… А от коханого дочекатися ніяк не можу…

Позавчора марилося, ніби їла сире м’ясо… Тепле, налите кров’ю й ворухке від свіжості. Ще тоді вирішила, що це віщий сон. Коли таке сниться, зазвичай я хворію. Відтак учора, не зволікаючи, поклопоталася про лікарняний на роботу. Навіть не зважила на те, як косо й злісно позирала на мене стара бухгалтерка-бебера, шляк би її трафив…

…Із лікарняним не прогадала. Прокинулася сьогодні вранці скоцюрблена, з колючим болем у голові, що, здається, віддавав німим стугонінням десь аж у п’ятах. Застуда не давала сил піднятися з ліжка, ба дихнути було важко. Відтак я застигла в спогляданні осінньої маячні за вікном…

Фіранка напиналася від навали звуків й того руху повітря за вікном, який свідчив, що вулицями вже засновигали люди. Скупі осінні промені, зазираючи крізь шибку, невміло пестили шкіру. Прилипле до шиби листя, судомно тріпочучи, молило про допомогу. Втім вітер раз у раз зривав його й, шматуючи, відносив геть… Той гам і свист осіннього буревію за вікном був мені за колиску, тож знову поринула у дрімоту…

Цього разу в моїй квартирі зграя книжок, полиця й телевізор влаштували дикі танці… Найголосніше сміявся та веселився мобільний. Так, ніби проковтнув дитячу іграшку-хихоньку. А я споглядала те дійство десь згори, бачила, як на екрані спалахує вогник і починають з’являтися цифри номера чийогось мобільного.

Дивно, але коли прокинулася, перед очима яскраво, ніби лотерейний виграш, засвітився отой само номер зі сну. Я, усе ще слабка від хвороби, ліниво відмахнулася від мухи, що невідомо звідки взялася цієї холодної пори і надокучливо кружляла над головою, норовлячи сісти прямісінько на мій ніс. Потягнулася до мобільного… Веселі цифри застрибали перед очима. Це відбувається насправді чи це мені сниться?

– Алло, слухаю, – почула матовий чоловічий голос.
 Добрий день, – не тямила, що й казати. – Мабуть, вважатимете мене за божевільну... Але... ви вірите у віщі сни?..
– Це що, соцопитування телефоном? – здивовано відповів співрозмовник. – Ні, не вірю, покладаюся радше на щасливі випадки…

З тієї осінньої пори моє життя закрутилося, немов зграя жовтого листя… Ніколи й гадки не мала, що бувають такі дивні чоловіки, як той, чий номер мені випадково примарився (а може, й не випадково)… Для молодої бібліотекарки він був нестандартним героєм, протилежністю тим, що про них перечитала чимало романів... Гітарист неформальної рок-групи мав довге волосся, чорну шкірянку. А от те, чим заробляв на житіє насущне, було відомо хіба тільки Богу. З квартири, у якій мешкав, його вигнали через борги. Та він цим не переймався, бо за всі гроші, що мав, купив стареньку «Яву» й гасав містом у пошуках пригод…

Іноді з’являвся. На обличчі – жорсткувата небритість. З’являвся у дверях, орошений осінньою прохолодою... Такий, що й упізнати було годі. А я годувала свого таємничого принца домашніми котлетами, відпоювала гарячим чаєм. І він, вдячно усміхаючись, садовив мене на коліна, пригортав теплою рукою, слухав мої порожні балачки про політику, побут, книжки… Він радше вдавав, що слухає, певно, з поваги, бо вважав усе це мізером. Важливим для нього був інший світ, де головні цінності – свобода, уседозволеність, екстрим і рок… А потому зникав. Надовго…

Я кохала його й понад усе боялася втратити… Домашній затишок, тепла розмова, спільні походи до театру, ба навіть смачнючі котлети – усе для нього, усе для того, аби він лишень був поряд, аби приручити… Та, попри всі хитрощі, розуміла, що люблю його саме таким, яким він є. І навряд чи покохала б приземленого чолов’ягу з черевом, що росло собі від щоденного пива перед телевізором...

Осінь сміялася бабиним літом… «Ява» натужно невдоволено загарчала, гиркнула востаннє й загриміла бруківкою старого міста. А я дивилася їй услід і розуміла, що більше ніколи його не побачу, не збагну всіх таємниць його світу… Але так ліпше для нас обох…

…Мені вже не сняться віщі сни… Та й навіщо?! Не хочу їх більше бачити! Буду вчитися жити у цьому світі…


Наталя ДОДОЛА