– Я – іду.
Ось як він це сказав. Ніби взяв цвях-сотку й увігнав їй просто між лопаток. Вона якраз стояла спиною до вхідних кухонних дверей. Аж задихнулася було, миючи горня з-під кави. Ледь сльози не бризнули з очей. Але стрималася. Бо до цієї розмови вона готувалася чотири роки. Увесь час, поки Андрій, не достатньо оцінивши ані розуму її, ані мудрості, ані спостережливості, ані янгольського терпіння – безпечно жив собі на дві хати, пишаючись дивами своєї винахідливості.
Отже, зважився... Пульс скажено бився крихітною пташкою, яку немов силоміць загнав хтось під шкіру. Рвався, здавалось, на волю. Ну ж бо, усміхайся. Ну, уяви, що хтось пришив тобі до кутиків вуст зав’язочки. І тя-я-я-я-гне догори... Р-р-раз... два-а-а-а... три!
Вона повільно обернулася до свого чоловіка. До чийогось коханця.
Андрій завмер, збитий з пантелику. Він готувався до кривавої бійні. До дзеленькоту посуду. Істерик (соромно зізнатися, навіть корвалдин поклав у кишеньку літньої сорочки, і пляшечка якось безглуздо випинала там, де за плоттю так само скажено стугоніло його серце).
Одне слово, він ладний був побачити й почути все, на що, без сумніву, заслуговував.
А натомість побачив дуже спокійну... ба навіть усміхнену Віталіну! Вона стояла вся у снопі променів призахідного сонця, що падало в їхню кухню (як вони любили стояти в ньому, обійнявшись міцно-міцно. Щиро сподіваючись, що майбутнє не готуватиме для них пасток)... Хм, чому це згадалось саме зараз? Тепер ось, у цю хвилину, коли він, стомлений почуттям провини перед обома жінками, обирав ту, іншу, схожу на свято, а не на буденність? Та й хіба він винний, що Віталіна більше не було іскрою, від якої він займався стільки разів?
А вона все стояла. У золотавому світлі й сама – золотава. Світла. Без грізної зморшки між бровами. Без закопилених, щоб не заплакати, губів. Без образливих слів, готових нищити всі мости, колись наведені із взаємного кохання.
Андрій чомусь розізлився. Так, наче готувався до вистави. До грізної трагедії. А тут раптом йому показали дитсадочківську зимову постановку.
– Ти чула, що я сказав? – гаркнув спересердя. – Іду від тебе!!! До іншої...
– Чула. Іди... – вона ввімкнула газ під чайником. – Зробити кави? – запитала звично.
Від неймовірності того, що коїлося, Андрієві чомусь стало незатишно. Він присів за стіл. А Віталіна, готуючи каву, мовила ніби між іншим:
– Ти, може, поки речі всі не забирай. Ну, маю на увазі, меблі... Техніку. Обживися там... у тієї... до якої ти йдеш... Як, до речі, звати її? (ха! ніби Віталіна досі не знає, як її звати!!!).
– Рита... – процідив крізь зуби. – Не треба вдавати тут із себе святенницю!!! – зіравася раптом на фальцет.
Віталіна поставила перед ним каву. Ані краплі не пролила. Хотіла провести самими пальцями по волоссю такої коханої маківки. Але втрималася. Сіла навпроти. Зазирнула в очі:
– Андрію. Ну от чого ти? Я тільки хочу, щоб ти завжди міг повернутися. Я чекатиму... якийсь час... – Я ніколи до тебе не повернусь! – сказав, як рубонув.
– Гаразд, – відповіла. – Тоді прошу про те, щоб дещо із побутової техніки зоставив на певний час бодай тому, що... у Рити все це, вочевидь, є. А нам з Микиткою треба купувати. Усе зразу не придбаєш, правда ж???
Андрій пив каву. Він не міг зараз показати дружині, що збитий з пантелику. Хтозна, скільки б іще він варився на дві хати, якби Рита не поставила питання руба. Або! Або!
Він довго вагався. І таки надумав. І вже аж спраглий був бурхливо з’ясувати стосунки, що немов мали стати свідченням того, що вона сварлива нікчема, яка сто відсотків заслуговує на те, аби її безславно кинули.
З чоловічого оточення хіба лінивий, дізнавшись про його маневри, не покрутив тоді пальцем біля скроні. Багато хто із друзів тихцем заздрили йому: на їхню думку, Віталіна була скарбом. Найближчий друг Максим узагалі збирався йти залицятися до дружини, щойно за Андрієм зачиняться двері.
А він на ті репліки тільки стрибав півником і вдавав, що йому зовсім байдуже...
– Ну... – підвівся, мов на ватяних ногах, велемовно грюкнушви горнятком по столу. – Я їду...
– До неї?
– До неї.
І тільки коли за ним зачинилися двері...
І тільки коли поговорила по телефону з сином, який саме був на канікулах у бабусі в селі.
І тільки коли прийняла ванну й без жодної думки пролежала, аж поки не схолола вода... тільки тоді дозволила собі всістися на підлогу просто в кухні й удосталь, аж повіки опухли, наплакатися й наголоситися...
----------
Тим часом у Ритиній оселі по всіх кутках палали свічки. Справжнє вогняне шоу влаштувала його жар-птиця на знак перемоги над суперницею. Андрій не дуже полюбляв оте слово «суперниця». Якось воно не дуже личило Віталіні, яка жодного разу не дорікнула йому. Хоча останнім часом він нахабнів донесхочу: приходив через день, телефоном розмовляв, не особливо криючись. Але вона немов не помічала. Чи... помічала, але вдавала, що нічого не помічає? Овва!
Щось усередині нього охнуло й зойкнуло. Якщо вона про все знала, ну, авжеж, знала – не могла, принаймні не здогадуватися, то тоді... то тоді вона його...
Він не встиг додумати...
– Мурзь... – на порозі спальні з’явилася Рита. Голяка. Вона чомусь більше не вдягала напівпрозорих, дивної легкості халатиків. Не дражнила його. Не зваблювала. У всьому відчувалося, що вона, після тривалих «боїв» урешті відчула, що заслужила розслаблення.
– Мурзь, через тиждень – Туніс! Треба ж відпочити! Я чотири роки чекала цього дня.
– Ритулю... Ну, ти ж знаєш, що я зараз не можу нікуди їхати. Не відпускають з роботи. Будь ласка... не їдь зараз... Саме зараз. Я зробив важкий вибір. Я хотів би...
Він не договорив.
– Та я взяла... одну путівку, – вона раптом вередливо запхенькала. – Стільки на тебе чекала... Можу ж я розслабитися бодай тиждень.
І вона розслабилася.
А коли повернулася – Андрія у квартирі не було. Ані наступного дня. Ні через тиждень.
І не могла вона, ридаючи ридма, уявити, як він, стоячи на балконі з цигаркою, думав: «Як дивно.... Щоб зважитися піти від дружини до коханки, мені знадобилося чотири роки... А щоб повернутися до дружини – чотири дні...»
Ната ТОРСЬКА
Стрілець
