Кохання – це просто. І не варто ускладнювати. Є ВІН і ВОНА. Вони повинні зустрітися і покохати одне одного. Що може бути простіше... І далі теж нічого складного – далі вони кохатимуть-кохатимуть-кохатимуть, незважаючи ні на що, переборють всі труднощі, врятують одне одного від всього, і не раз, чекатимуть завжди, ніколи не зрадять навіть у думках... І, звісно, щоб було цікавіше кохати, організовувати труднощі, та ще щоб було від чого рятувати і не вистачало часу на оте “навіть у думках” – їм варто посадити хоч щось, народити дівчинку і хлопчика (можливі варіанти), та і з хатою щось вирішити в ідеалі – хоч це і не важливо... Отож – якщо по-мінімуму – кохати-кохати-кохати і вмерти в один день.
Заштопорило цю всю історію на “вони повинні зустрітися”. Практика показала, що ніхто нікому нічого не повинен – і ось... Всі проходять повз всіх і з зустріччю явна нескладушка. Все інше взагалі за гранню фантастики. Коли вже набридло переходити на інший бік вулиць, щоб уникнути зустрічі зі знайомим, і запитання на кшталт “Ти що, ДОСІ незаміжня???” виїли всє серце, вона вирішила діяти. Хоч що таке оте ДОСІ – не зрозуміло. Але традиційні відмовки “вчуся-роблю карєру-перебираю” наштовхувались уже на співчутливі погляди, в яких було одне – “ніхто не бере”. Тупа психологія пересічних бабів, для яких “заміж” – втілення щастя і єдина втіха життя. Хай негарний, і не відбувся, і не успішний, і взагалі пє запоями, а ще і бється іноді – але ж “женився”. І взагалі – в хаті потрібен мужчина. Як же диван без мужчини... Та зараз не про це.
Де беруться оті кохані – так і лишилося загадкою. Подруги не розуміли самої суті питання “де взяти”, бо в них десь брались, як таргани – ніби й нізвідки. І взагалі – навіщо воно тобі, всі вони козли, давайте ліпше за нас, гарних, випємо під шоколадку... Встигнеш іще. Козли, звичайно. Але ж кохання... “Яке кохання??? – дивувались ті ж подруги, підмальовуючи губи і поспішаючи на здибанку до чергового нововиниклого Олега-Мишка-Артура або і просто до єдиного і законного чоловіка додому, - їсти звариш, приголубиш, а там аби гроші приносив. Не переймайся, прийде ще якийсь і до твого воза... козел”. І все – тільки хмаринка парфумного шлейфу і щось таке в очах наступного ранку... Вони бігли в свої реальності, а вона лишалась вдома сама мити філіжанки і чарочки. Змивала сліди від помади і думала, що є таки те кохання, є. Хай не брешуть. Бо що в їхніх очах зранку, коли тільки повертаються від тих своїх Мишків-Гришків? Щось таке, що зникає, як слід від променя на воді...
Від віри в кохання саме кохання не зявляється – це було доведено добрим десятком літ очікування. Доведеться таки пошукати... Довго складала оголошення на тему “шукаю”, це чомусь нагадало дитячу пісеньку “пропала собака по клічкє Дружок” і ще – аукціон рабів з книжки “Історія” для якогось з середніх класів. Як можна втиснути свою самотність і віру в цифрові виміри “рік-вага-зріст” і зовсім вже безглузді скорочення “в.о., без ш/з і ж/п”? Ну та всі втискують – і вона не виняток. Та і крик душі точно наштовхне пошукачів на думку про наявність отої “ши-зи”. Ну ось, написала-надіслала, давай, ловися уже, принце, великий чи який там вийде, а то без кохання в житті повна ж/п... В оголошенні, опублікованому на сірій сторінці, вона все одно себе не бачила і не впізавала. І відповіді на таке типове зізнання в самотності надійшли дуже однотипні. “Самотній-тимчасово безробітний-живу з мамою”. Або “розлучений-всі баби-стерви”. Та ще “шукаю давно-буду шукати вічно”. Цього варто було очікувати, але ж хотілося чогось на кшталт “принц на білому-блакитні очі-спрагле за коханням серце”. Очевидно, в “службах” такі не водяться. А блакитні очі і спортивна статура плюс спрагле серце тут було тільки в тих, з місць позбавлення всього на світі... Дякую-спасибі.
Наступним приколом цивілізації був Інтернет. Він виявився притулком інтелектуально-проблемних парубків (тих, у кого інтелект зашкалює – і це проблема, і тих, у кого він вперто прагне до нуля – і це теж проблема) та ще стурбовано-сексуальних жонатиків (з цими все зрозуміло). Тут легко можна було знайти тіло для випадкового перепиху і неможливо – отого омріяного “принця”. А одного разу, коли вона недодивилась і в пошук влізло “парєнь іщєт парня”, система видала їй таку кількість альтернативних мужчин, що стало чомусь смішно і навіть зрозуміло, чому тисячі тисяч жінок залишаються самотніми – нормальних мужиків реально не вистачає! “Вокруг одні папуаси”... Ні, вона таки переписувалась з місяць з хлопчиною, який в павутині чомусь називав себе жахливим матюковим технічним терміном, але в реальному житті відзивася на імя Артем. Вони навіть зустрілися “на кавусьці”, порозмовляли годинку і розійшлись без найменшого бажання зустрічатися знову... Інтернет як сваху довелося закинути.
Справжні свахи з реального життя із завданням теж не впорались. А все тому, що “вженити” вони хотіли таких самих дезертирів з любовного фронту, яким була і сама кандидатка в наречені. Ніби і кохання їм хочеться, а тільки намалюється на горизонті підкинутий кимось претендент на звання коханої людини – одразу виникає всеперемагаюче бажання втекти і сховатися в звичній мушлі рака-самітника. Сидять два дезертира, намагаються нібито сподобатись одне одному, а насправді шукають собі виправдання і планують подумки чергову втечу... Та і у всіх цих спровокованих знайомствах є щось від насилля. А кохання – це ж свобода...
...З іншого боку – в житті ж є і свобода вибору. Може життя рака-самітника бути його вибором? От нема поки кохання чи і зовсім того кохання нема. А може, його і не треба? Живуть же люди без кохання... Чи ні?

Наталі МУР