“Добрий день, шановна редакціє! Газету вашу, а особливо рубрику “Вустами дитини”, читаємо з великим задоволенням. Радісно, що маємо змогу записати балаканину своїх дітей та внуків... І навіть у наш пенсійний вік пригадуємо, коли починали вимовляти слова, коли пробуджувалася дитяча допитливість у пізнанні Божого дивосвіту.
Пам’ятаю, як наша сім’я співала “Думи мої, думи” Шевченка. Мені тоді минуло, певно, років з чотири... Замість “Нащо стали на папері” я співав “на паперті”. Був і такий випадок. Я потайки від батьків поліз на горище, щоб побачити, де сходяться земля і небо... Але упав з драбини і зазнав травми на все життя”.

Нашій донечці Людмилі присвячуємо (висловлювання 1962-1963 років)

* * * * *
- Тату, що це в тебе на нозі, вавка?
- Комар вкусив.
- А не треба було до нього лізти, - повчала Люда.

* * * * *
Мама каже: “Ось скоро до нас прийде вчителька і буде тебе вчити азбуки”.
- Я навіть не буду плакати, - заспокоїла маму Люда.

* * * * *
Татко до Люди:
- Доню, я скоро прийду, а ти побудь удома сама. Добре?
- Добре. Але ти сховай усі бритвочки і ножі, щоб я не порізалася. А ще зачини кухню, щоб я не ввімкнула газ.

* * * * *
Пізно ввечері татко повертається з роботи втомлений. Люда просить розповісти казку. Він розповідає про собачку й півника, вигадує всілякі небилиці й засинає. Донька будить:
- Ну а далі що?
- Я вже не можу розповідати. Хіба не бачиш, що я сплю?
- А ти спи і розказуй!

* * * * *
Люда:
- Тату! Той кіт (іграшка,) якого ти мені купив, мочалкою став!

* * * * *
Люда:
- Чого в тебе, татку, на лиці шрам?
- Коли був малим, впав на скло і порізався.
- І що, ти так і женився зі шрамом?

* * * * *
У під’їзді хтось із дітей образив донечку.
Люда:
- Не зачіпай мене, бо як скажу мамі, то вона тобі так дасть, що аж жар потече!

* * * * *
У гастрономі на вітрині Люда побачила консервовані патисони...
- Мамо, купи мені банку маринованих вареників, - таким було її прохання.

* * * * *
Люда:
- Мамо, я вчора метелика вбила.
- Навіщо?
- Щоб кіт не з’їв.

* * * * *
- Якщо сіль горить, дим буде солоний? - якось розмірковувала Люда.

Віталій та Ірина ГРИБИ