Дорогі сідівці! Дяка вам щира за чудову рубрику „Вустами дитини”. Прочитаєш висловлювання маленьких читачів газети - і неодмінно поліпшиться настрій! Хай вам щастить у всьому, а ті дітки, які нині щебечуть на сторінках найкращої газети, виросли й стали вашими передплатниками.
А ми тим часом не відстаємо від дописувачів СіДу й надсилаємо перлинки нашого любого Олежика.

* * * * *
Ходить по кімнаті й роздумує вголос про щойно прочитане (навчився читати в неповні чотири роки):
- Гм, мама мила раму... Раму мила мама... А що в цей час робив тато?

* * * * *
Напередодні мама з Олежиковою хрещеною роздивлялися новинки косметики. Засперечалися про помаду морквяного кольору - кому личить, чи модна. Олежик грався й нічого начебто не чув.
Наступного ранку мама збирається на роботу, а він підходить й діловито так:
- Ну, бери вже свою морквину, малюйся.

* * * * *
Якось після того, як ми побували на весіллі, малий запитав, чи наречені ходять у білому? Я відповіла, що так. „А хто ходить тільки в чорному-пречорному?” - не вгавав синочок.
„Ну ті, в кого траур”, - бовкає мама перше, що спадає на думку.
Через кілька днів йдемо до поліклініки. Назустріч дівчина у вбранні в чорно-білій кольоровій гамі.
„Глянь, - тихенько шепоче Олежик. - Це ж... траУра наречЕна...”.

* * * * *
Запитує в бабусі, як на голові волоссячко тримається. „Ну там є такі цибульки, що тримають кожну волосинку”, - пояснила вона.
Наступного дня Олежик хапає зі столу цибулину й влаштовує їй допит:
- Ану зізнавайся, з чиєї голови втекла? І де твоє волосся?

* * * * *
У напередодні дня народження канючить:
- Купіть мені коника... Песика... Котика.
Ми відмовляємося, бо наша бабуся має алергію на шерсть.
- Ну хом’ячка хоча б, - не здається син.
- Ні, - заявляємо категорично.
- Боже, тоді хоч якусь комашку маленьку...

* * * * *
- Бабусю, де твоя молодість?
- Там, де твоя старість, - філософствує вона.
- Граються? - щиро перепитав онук.

* * * * *
Надто багато слухає дорослих розмов. Тож потім мамі з татом на радість і вилазять речі на кшталт:
- Я не-е-е хо-о-очу вдягати колог-оти в садо-о-чок?
- А це ж іще чому?
- Вони кусають ме-е-ені до-о-остоїнство-о...

* * * * *
Мама гнівається на майстра, який перекладав паркет. Ходить по хаті, буркає й десь усоте повторює: „Ні, в нього таки руки не звідти ростуть”.
- А що, може, з попи? - влучає Олежик у яблучко, навіть гадки про те не маючи.

* * * * *
„Татку, чому я маю пити молоко корови? Я ж її не прошу: „Пий каву! Пий каву!”

* * * * *
„ Бабусю, тобі зморщечки не печуть?”

* * * * *
„Взимку літають сніжинки. А влітку зеленіють зеленинки”.

* * * * *
- Я сьогодні в садочку Маринку поцілував.
- А вона що?
- Сказала, що то якось... по-дитячому.

* * * * *
- Ма, як я виросту, то ти станеш старенька?
- Угу...
- Ну то давай я не ростиму. І ти будеш молоденька.

* * * * *
Маємо дуже старовинний годинник, який щогодини неголосно бомкає у вітальні. Якось, коли почало бити дванадцяту дня, Олег, прикладаючи пальчик до вуст, прошепотів:
- Чуєте, як час з годинника біжить?

З повагою родина Шевських із Луцька