Як не дивно, але свого 1 вересня не пам’ятаю. Може, тому, що мама працювала в школі, і я змалечку бував там мало не щодня. Та й жили ми неподалік, тож дуже часто з сусідськими дітьми обирали для своїх ігор шкільне подвір’я. У стінах школи я почувався ніби вдома.

І це ще до того, як став повноправним її учнем. Я жив шкільним життям років із чотирьох, якщо не раніше. Зберігся фотопортрет, на якому зафіксований приблизно у цьому віці. Фотограф приїжджав (найімовірніше, з Берестечка; тоді це містечко ще вигравало конкуренцію з Гороховом – там люди лікувалися, щонеділі базарували, туди мама возила мене до перукарні стригтися, здається, за п’ять копійок) знімкувати учнів, заразом увічнив і мене.

Пригадую той момент, коли мене садовлять на парту перед об’єктивом. Знову ж таки геть стерлася інформація про моє позування фотографові вже учнем. Мабуть, відбувалося це у першому класі: на світлині я в шкільній формі з білим пришивним комірцем. Фотографія з претензією на колір.

Один любитель кінематографа переказував стрічку, яку дивився у кінотеатрі. Слухач поцікавився, чи фільм кольоровий. Той подумав і цілком серйозно відповів: «Трохи кольоровий». Про мої фото можна сказати те саме. Тіпа кольорові. Знімок є, а слідів у пам’яті нема. Тож навряд чи офіційний першовересневий дзвоник надто зворушив мене.

До речі, чудово пам’ятаю сам дзвоник (інструмент), яким сповіщали про початок уроку або перерви. Завбільшки – з чималу грушу, із жовтого металу – латунь чи бронза (я тільки алюміній від чавуну вмію відрізняти), до маківки прикріплене стальне кулко, до блиску відшліфоване дитячими долонями, всередині замість язика – гайка на дроті. Якісь урочистості мусили б бути.
Пам’ятаю приготування, як купили костюм. Білий комірець, що потім пришивався до коміра, був пришпилений ззаду поли. Ця деталь чомусь видалася мені важливою. Поділився своєю радістю з сусідкою, вона нічого не зрозуміла про комірець й узяла мене на глум, а я злився на дурну тітку.
На підготовці ми писали простими перами, а як пішли до першого класу, нам видали кулькові ручки. Усім однакові. Пам’ятаю їхній вигляд. Пам’ятаю ті нові відчуття від костюма, від ручки... Пригадуються лише робочі моменти, і жодних святкових. Уточню: це була початкова школа села Новий Зборишів. У ній я провчився три роки. Далі освіту здобував у Лобачівській середній школі.

До цього розсадника науки треба було телепкатися три-чотири кілометри. Напевно, то був перший, невеличкий, ще дитячий крок у світ. Це була подія. В тому сенсі 1 вересня видавалося рубежем, за яким чатувала невідомість і, мабуть, острах. Зрештою, в усі наступні роки 1 вересня зберігало ознаки межі, якоїсь митниці, на якій відбирали оту дитячу літню вільність та безтурботність, з якою зжився, яка стала твоєю природою і з якою (тому) так важко було розставатись, ніби доводилося зрікатись якоїсь частини себе.

До 1 вересня ми, діти, жили й виховувалися в громаді, яка не надто гнітила нашу індивідуальність, принаймні не так, як суспільство, що чекало нас за порогом цієї дати не тільки зі своїми правилами та законами, а й з певними перспективами. У дітей, як і в дорослих, 1 вересня завжди викликатиме суперечливі почуття.


Василь СЛАПЧУК