Моє відчуття Великодня сформувалося в ранньому дитинстві, воно не зникло й не вивітрилося з часом, коли пізніше, у дорослому віці, збагнув значимість і велич цього свята, цієї події – воскресіння Ісуса Христа.

Було б неправильно сказати, що село чепурилося напередодні Великодня, – надто це поверховий погляд. Насправді зміст цих приготувань до свята значно глибший, оскільки йшлося не про якісь косметичні пригладжування – село переживало оновлення, очищення, усі ці упорядкування в матеріальному світі неминуче зачіпали духовну сферу. Про високі матерії майже не говорилося, однак саме вони були спонукою цих передсвяткових облаштувань, у той період звичайна праця набувала сакрального змісту, збуджуючи в людях урочистість та піднесення. Свято розпочиналося задовго до Великодня, це було свято в очікуванні Свята.

Хати білилися зсередини (на подвір’я виносилися шафи, скрині та різний домашній скарб; вигрівали боки на сонці величезні подушки, набиті пір’ям, либонь, ще за Польщі, вивітрювалися від нафталіну жіночі й чоловічі строї – можна було визначити, хто в чому до шлюбу йшов і кого в чому в гріб покладуть) і знадвору (попередньо розбирали загати, якими на зиму утеплювали стіни; дуже часто вони худли ще до того, як усідався холод: соломку, з якої їх зазвичай робили, висмикували на підстілку чи на січку худобі) й убиралися у сліпучо-білий колір і різнилися відтінками, залежно від вмісту добавленої синьки. Підвалини чи підмурівок підводили сажею, ніби підкреслюючи новопридбану світлість, свіжість і чистоту.

Повітря насичувалося цілим букетом ароматів. Домінували запахи фарби, оліфи і ще чогось специфічного, чого я не здатен був ідентифікувати. Ми жили неподалік від цвинтаря, і ці повіви чулися саме звідти: перед Великоднем впорядковували не тільки житла живих людей, але й могили предків. Цими днями я зустрічав чимало незнайомих людей, які приїжджали здалеку. Вони давно вибралися з села, і ріднили їх з ним лише могили батьків. На цих могилах люди сіяли й садили квіти. Ті, на яких ще не стояли пам’ятники, обкладали килимковими смугами моріжку, який вирізали на березі. А доріжки довкола могил посипали піском. З року в рік це відбувалося на моїх очах, тож мимоволі асоціюється з Великоднем.

Юнацтво та дітлашня готувалися до Великодня у свій спосіб, запасаючись усім, що горить. Був звичай у ніч проти неділі неподалік церкви палити вогонь (казали: палити одіяніє (водіяніє)). Найбільше для цього годилися старі автомобільні шини, але у хід ішло все, що під руку підхопиться, а якщо закінчувалося паливо – могли комусь і загорожу розібрати. Задля екстремальності до вогню кидали шифер – він мав здатність гучно розтріскуватися (стріляти), заклепані гільзи з порохом, цілі патрони (що було украй небезпечно), ми їх удосталь знаходили на полях. Розходилися перед ранком, коли дорослі йшли святити паску. Оскільки школа була в сусідньому селі, то учительські рейди на чолі з директором, що пантрували біля церкви, зазвичай до нас не добиралися.

Приходив Великдень. Не зауважую зараз, а тоді цього дня у людей були інші лиця. Мені дуже легко уявити себе малим у святковому одязі, який відчутно додає зовнішньої поважності та внутрішньої значимості, хоча й трохи сковує, вимитим і причесаним, із крашанкою в кишені. І з наївним сподіванням, що ця крашанка виявиться наймоцнішою...

Василь Слапчук