Попри романтичність, якою ще в дитинстві заразився від книжок і яка в юначі роки трансформувалась у схильність до авантюр (Афганська війна, що на неї потрапив не з власної волі, цілком у руслі цієї схильності, наче я сам її вигадав і розпочав), мені завжди кортіло бути реалістом. Віддаючись фантазіям (це були такі собі римейки прочитаних мною художніх текстів), ніколи не плекав ілюзій. У ситуаціях, де інших підстерігали розчарування, я обходився без моральних втрат.
Однак, однак, однак!..
Можливо, це тільки хитрі виверти моєї психіки, що з глибин підсвідомості видає бажане за дійсність, аби вберегтися від травм. Навіть коли те, що я не плекав ілюзій, правда, це ще не означає, що мені не доводилося з ними стикатися. А якщо добре поміркувати, може виявитися, що є ілюзії, які я готовий обстоювати. Наприклад, мені хочеться думати, що люди розумні і світ рухається не до провіщеного апокаліпсису, а до всесвітнього благоденства. Утім це тільки приклад, і, либонь, доволі невдалий, оскільки не беруся боронити озвучену думку. Та менше з тим.
Задля об’єктивності пора міняти диспозицію. А відтак спадає на думку, що лише божевільний зважиться запевняти, ніби не здибався з ілюзіями. І буде єдиним, хто заслуговує на довіру, адже всі його ілюзії – це форма індивідуальної реальності, тоді як нашу реальність побудовано так, що вона неухильно набирає форм ілюзії.
Усі ми зіткані з ілюзій. Ми вигадуємо для себе коханих, друзів, додумуємо їх замість того, щоб вивчати і пройнятися ними; спілкуємося не з реальними людьми, а з тими образами, якими ми їх підміняємо і які так зручно вклалися у наших головах. Звідсіля всі наші кишенькові катаклізми. Ми обурюємося, нарікаємо, розігруємо смертельні трагедії, коли у якийсь момент з’ясовується, що конкретна людина цілком не відповідає тому зліпку, що застряг у нашій голові, наче осколок від поранення.
Людина схильна до ілюзій, самоомана досить-таки ефективний спосіб виживання. Якби ми не дурили себе, то гинули б від больового шоку. Реальність жорстока й безжальна, аби протистояти їй, потрібен вишкіл, а це вимагає зусиль, які видаються непомірними, тому більшість людей вдається до анестезії, присипляючи себе обманом. Розплачуючись за власні ілюзії, кожен із нас знаходить виправдання, а в разі потреби й винуватця, на якого спихається вся провина.
Найбільша ілюзія – це наше життя. Проблема в тому, що ми не будуємо, не творимо, а вигадуємо без подальшого втілення. Зрештою, навіть якби ми успішно вдосконалювалися як зодчі власного життя, завжди лишається місце для ілюзії. Надто багато речей мусимо сприймати на віру. Надто багатогранний світ і неоднозначна людина. Знання не дають відповідей на всі запитання. Суб’єктивність головує над об’єктивністю. І все таке інше.
Щодо моєї особистої ілюзії, з якою важко розпрощатися… Є така. Я вперто вірю, що Україна стане в один ряд із найрозвиненішими країнами світу. Навіть більше: вірю, що це станеться доволі скоро. Чом би й ні? Японія зробила це менш ніж за півстоліття.


Василь Слапчук