Школу я згадую з приємністю. Це були прекрасні часи. В розумінні безвідповідальності. Надто два останні роки. В дев’ятому та десятому класах я вже так призвичаївся й облаштувався у стінах школи, що почувався краще і вільготніше від директора. Принаймні виглядало так, ніби я йому псую життя відчутніше, ніж він мені. Тодішня моя поведінка аж ніяк не може бути предметом гордості, лише поясненням моєї теперішньої любові до шкільних часів. Зважаючи на свій учнівський досвід, я, маючи диплом учителя української мови та літератури, не хотів би повернутися до школи педагогом, але як учень – з великою радістю.
Жодного разу не чув, аби якийсь відмінник згадував школу з ностальгією. Це й зрозуміло: відмінники, як їм і належить, зубрили, гризли сухарики середньоосвітньої науки, у поті чола заробляли оцінки... За чим тут сумувати? Проте для двієчників школа була ще більшою каторгою, вони тільки й мріяли, аби швидше з неї вирватися. А я не належав ні до тих, ні до тих.
До школи йшов як на свято, вона була моїм відпочинком, моїм сьомим днем. Я жив лише з ненькою, змалку на мене покладали купу обов’язків, пов’язаних із фізичною працею. До навчання мама не спонукала. Попри це, до восьмого класу в табелі ще траплялися п’ятірки. Навчання мені давалося легко. Вдома уроків не готував. Відбувався тим, що запам’ятовував зі слів учителя, письмові робив перед уроками або на перервах. Час до часу з власної ініціативи «підтягувався», однак невдовзі моя енергія виривалася із «правильного» русла, спричиняючи якесь маленьке шкільне стихійне лихо.
Два останні шкільні роки – часи розгулу. Я виріс, домашньої роботи додалося, тож змінився й спосіб мого відпочинку. Навчання закинув так далеко, що пізніше, коли довелося надолужувати пропущене, мій організм (разом з тими знайомими, які пам’ятали мене зі школи) пережив справжній шок від того, що я взявся за розум. У мене був один загальний зошит на всі предмети й жодного підручника.
У школі розважався, причому на уроках не менше, ніж на перервах. Я був веселим, що неминуче відображалося на нервах педагогів. Мої вчителі – золоті люди, ніхто з них не ставився до мене вороже (зізнаюся: теперішній я на тодішньому їхньому місці не зміг би так), а попри все – із симпатією, може, тому, що не був тупим і не був злісним, у своїх витівках шукав самовираження. Дуже швидко вони забули всі ті прикрощі, які дісталися від мене, і пам’ятали тільки хороше. Я їм надзвичайно вдячний. На все життя вони зосталися для мене рідними людьми.
Люблю свою школу й своїх учителів. На жаль, більшість із них уже пішли з життя. Нема вже й тих двох корпусів – одноповерхового у формі розтягнутої літери П, перші двері ліворуч – учительська, і двоповерхового, з недомірком третього – дві чи три кімнати під дахом, що слугували гуртожитком для дівчат. Діти ходили з усіх навколишніх сіл, деяким в один тільки бік доводилося долати близько десяти кілометрів. І вони зимували в гуртожитках.
Шкода, що все це не можна виразити якимись іншими, не затертими, не зужитими словами.
Лишається сказати, що свою не вищу, а головну освіту я здобув у Лобачівській середній школі на Волині.



Василь Слапчук