Забавки дорослих можна досліджувати за дитячими. В моєму дитинстві хлопчики гралися у війну, «в руських та німців», – ніхто не хотів бути німцем, усі – руськими. А тепер мій чотирирічний син із друзями грається у бандитів та міліціонерів, неважко здогадатися, що більшу популярність мають бандити.
Особисто мене це тривожить, але як із цим боротися – не знаю. На педагогіку не варто покладатися, вона вже давно себе скомпрометувала. За радянських часів саме педагогіка спільно з ідеологією ще з дошкільного віку прищеплювала, і мало не вважала це за обов’язок, мрію стати космонавтом. (Чи потрібно було нам стільки космонавтів?) Та щойно Горбачов оголосив перебудову і по всій тодішній країні, наче гриби після дощу, почали з’являтися кооперативи (омріяна приватна власність), як потенційні космонавти дружно подалися в рекетири.
Покоління рекетирів відійшло в минуле. Нікого не цікавить, що більшість з них перебили та пересадили. У пам’яті лише ті, що вибилися в олігархи, тож романтичний ореол довкола бандитів не меркне. Відтак чи треба дивуватися, що тепер, коли педагогіка не працює над вихованням, тільки дає освіту, а ідеологія, яка колись уявлялася страшним цербером, перетворилася на вертлявого бездомного Бобика, що, не витримавши лихої долі, нагло здох. Хлопчики без жодних спонукань, підсвідомо вловлюючи пріоритети суспільства, безпомилково визначаючи цінності, на які воно зорієнтоване, свідомо записуються в бандити. Вони не кажуть: «Як виросту – буду бандитом», а «Я – бандит». (Чи потрібно нам стільки бандитів?) Себто не відкладають справу в довгий ящик. Гадаю, марно сподіватися на те, що вони виростуть, зберуться гуртом і полетять у космос, після чого проблема відпаде сама собою.
Такі наші ігри. Такі правила. Така логіка.
Нічого нового. Ще Шекспір сказав (навряд чи він додумався до цього першим, а зафіксував, позаяк це належало до компетенції його професії), що світ – театр, а люди в ньому – актори. Відштовхуючись від цієї тези, я написав верлібр, якого зараз перекажу прозою.
Потрапити туди, де розподіляють ролі. Або вивчитися на режисера. Ні для кого не таємниця, що Гамлет випиває (вчора зі сцени впав), що Офелія вагітна (з останнього ряду видно), що Джульєтта – наркоманка, а Ромео взагалі тільки хлопці подобаються (про це навіть в афіші зазначено)… А ми однаково захоплюємося. Що ж дивного в тому, що, коли у залі б’ють людину по щоках, на сцені ляпаси сприймають за аплодисменти. Життя – це така гра, де кожен сам вирішує: бути чи не бути йому Шекспіром.
На думку Йогана Гейзінги (автора книги «Homo ludens»), гра не просто притаманна людській культурі, тобто посідає в ній якесь певне місце, а навіть більше – уся наша культура має характер гри. Цікаве спостереження вченого: товариство легше прощає провину нечесному гравцеві (махлярові), аніж порушникові гри, що не дотримується правил. Либонь, махлювання закладено у правила.
Хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала. Це про дорослих.
Якщо теперішні людські забавки випливають із концепції культури, то уявіть собі наші забавки, коли її не буде. А до цього йдеться.


Василь Слапчук