Іноді для того, щоби щось дуже яскраво собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине й не означає нічого зайвого.
У ностальгії в такому разі мають бути дві характеристики – біль і повернення.
Щоправда, з цього можна вкласти попросту нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке...
Я за милим не баную, лем ми болит серце.
Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізають голову, але не руйнують спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що вкладається у слово ностальгія.
Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія – це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш-менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що лишилося невибраним з різних причин. І власне це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. У дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На то роздоріжжя вибору, щоби змогти поїхати іншим шляхом.
До тебе ...ще вернеться весна, а молодість не вернеться...
Ще один цікавий поворот. Біль – зрозуміло. Болить і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві магістральні стратегії. Повертатися самому чи чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те, і друге дуже болюче.
Хоча ця ностальгія не така вже безневинна. Вона ж безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій – єдиний порятунок від ностальгії. Бо, попри всю її величність, жити поряд з нею практично неможливо. Біль перетворюється на пекельний біль. Пекельний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення й так неможливе.
Ностальгію треба перетворити на гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то уміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки і ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року...
А пам’ять необов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися будь-якого повернення.


Тарас ПРОХАСЬКО