Майже не помічаючи цього, ми, чоловіки, часто перебуваємо в цікавенькому стані – ображаємося на себе, на лиходійку-долю, а найчастіше на людей, які працюють чи живуть поряд. Власне про це й лист, який я отримав від Василя К. з Дубна. «Дружина помітила, що, як тільки мій бізнес починає шкутильгати на обидві ноги, мене ніби підмінюють, – пише наш читач. – Я лаюся наліво-направо, ходжу містом невиспаний і злий, а найголовніше – ображаюся на всіх». Василь так і написав у листі: «НА ВСІХ!» Чоловік уже втратив кількох друзів, яких свого часу звинуватив у всіх невдачах. Ситуація така, що читач переймається тепер й іншою проблемою – як не спокуситися на принади зеленого змія, мовляв, там образ немає, всі люди – брати...

УПЕВНЕНИЙ, що в житті вам доводилося зустрічати людей, яких годі образити, зневажити чи принаймні вколоти. Ну не чіпляються до них ваші шпильки! Образити їх – це однаково, що сказати стіні все, що про неї думаєш. Раз-другий спробуєш і замислишся, що ж це таке: вроджений талан оптиміста чи імунітет, вироблений за роки довгих тренувань? Такі люди, погодьтеся, часто викликають повагу і навіть заздрість: «Його нічим не діймеш! Оце в кого нерви залізні та здоров’я міцне!» До слова, про здоров’я... Недарма таким «скелям» заздрять – ми інтуїтивно відчуваємо, що стан душі впливає на роботу серця і мозку, адже у здоровому тілі...

А втім, КОЖЕН ІЗ НАС хоча б кілька разів у житті ображався. Ну хоча б раз... Чи гадаємо тоді, що образа шкодить серцю, мозку або легеням? Побутує думка, що цироз печінки у стовідсоткового здорованя не через горілку, а через багаторічну образу на батьків. А почуття сильної образи, що підточує людину зсередини, здатне призвести до раку. Справді, образа – це не що інше, як зневажання і поїдання самого себе. Це гіркота, спрямована в людську глибину. Той, хто не вміє прощати, руйнується зсередини...

Чому ж, знаючи все це, ми й далі дуємося, кілька років не розмовляємо з найріднішими, ледь вичавлюємо із себе «добридень»? Навряд чи більшість з нас хоче цього (ну хіба вже вдача така у людини, тато-мама навчили), найімовірніше, ми просто не знаємо, ЩО з цим робити, ЯК дати раду цьому почуттю і звільнитися від нього? Спробуймо з’ясувати, навіщо все це? Можливо, воно зайве, оскільки узалежнює, заважає жити і насолоджуватися позитивними емоціями? Скільки ж часу ми вбиваємо, роз’ятрюючи душу й осуджуючи минуле! І найголовніше – хіба це по-чоловічому?!

Насамперед усвідомимо таку істину: в почутті образи ЛЮДИНА ШУКАЄ СПОСІБ ЗНИЩИТИ ВЖЕ заподіяну кривду. Тобі здається: що якнайстаранніше страждатимеш, то швидше стануться чудесні зміни і звідкись вирине нагорода за «самопожертву». Не обманюй себе: жодної нагороди не буде. Твоя образа – це спротив, бій з тим, що ВЖЕ сталося і не може повернутися. То чи є якась логіка в цьому? Чи є сенс ставати до бою з минулим, коли не маєш машини часу, а тільки наповнюєшся негативними переживаннями? Змінити минуле годі, а отже, образа спрямовуватиметься лише на вас і на ваше здоров’я.

Отож, ми усвідомили, що образа призводить до поразок та страждань. Вихід один – НАВЧИТИСЯ КЕРУВАТИ цими емоціями. Власне кажучи, образа – то тільки твоя реакція. Ти сам вирішуєш, коли її вимкнути. Раджу тобі найпростіший спосіб: згадай про самоповагу. Наприклад, я гадаю так: якого біса мушу передавати відповідальність за рішення іншим людям і дозволяти їм керувати своїм настроєм? Щодо цього добре висловився індійський мудрець Ошо: «Натиснув хтось кнопку – і ми надулися від гордощів, натиснув другу – здулися й засумували». Невже приємно, коли керують твоєю душею?
Такі роздуми ведуть до переконання: «Я хочу бути господарем власної долі та емоцій і не реагуватиму на провокації ззовні».

А ще доведеться засвоїти просте житейське правило, з яким мандрувати життям комфортно та спокійно: «НІХТО Й НІЧИМ МЕНІ НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ. Жодна людина у світі. Я сам творець власного щастя та успіху». Коли ми перекладаємо відповідальність за свою долю на інших, занадто вимогливі до людей, обклеюємо їх зручними для себе ярликами, тоді й починаємо дивуватися, що наші переконання не збігаються зі справжніми образами (забуваючи, що самі ці образи придумали!). А що маємо натомість? Починаємо активно ображатися. Щовечора дружина видається вже не «такою люблячою», та й дитина «зовсім не поважає...» Але ж ми самі намагаємося підігнати близьких людей під зручну нам модель, яка є тільки в уяві... А може, нас усе-таки люблять і поважають, байдуже, що не так, як це уявляємо.

Як бути, коли оточення НАМАГАЄТЬСЯ спровокувати на негативні емоції, навмисно принизити чи вщипнути? Інколи найліпший спосіб боротьби – ігнорування. Повторюємо засвоєне. Варто увімкнути таку думку: «Я не хочу випробовувати почуття на замовлення цієї людини. Я сам собі господар і вмію дати раду власним почуттям, а не потуратиму чиїмсь забаганкам». Якщо трішки потренуватися, незабаром на гострі шпильки навчитеся не реагувати взагалі, вони перетворяться тільки на фон – наче шум вітру чи крик птахів. Як кажуть, собака гавкає, а караван...

Не відкрию таємниці, якщо скажу, що постійне почуття образи з часом наражається на жалість до самого себе. Але ж ви хочете бути впевненою, позитивно мислячою людиною? Тоді відкиньте все зайве й дозвольте собі розкіш бути вільним. І не забувайте про головне: намагайтеся якнайменше ображати тих, хто поряд.

Пишіть мені на адресу редакції або lutsk2007@yandex.ru

НАСТУПНОГО РАЗУ дізнаєтеся,
ЧИ МОЖНА КОНТРОЛЮВАТИ СВАРКУ?
Важко сваритися з людиною, яку справді кохаєш. Але ми однаково сваримося, й іноді здається, що нічого з цим не вдієш.


Іван БОГДАНОВИЧ