Великою міфологічною помилкою є теза про те, що жінка – це отвір, протиставляючи такий ключовий образ цілій підбірці чоловічих символів, які власне довкола того отвору зорганізовані.

Насправді дріб’язковість (але водночас захищеність і поліваріантність) чоловічої сутності полягає у тому, що чоловіча природа теж тримається на отворі, тільки їх багато, і вони майже напівпроникні. Чоловік – це сито. Щоби було чоловіче начало, завжди щось має сочитися і просочуватися. Кров, зволожене насіння, піт, сльоза. Адреналін врешті-решт. Із залоз – у простір тіла.

Адреналін – це те, що сприяє адаптації до змін навколо. Отже, адреналіновий викид означає не тільки різку зміну у взаєминах із середовищем, але й стан постійної непристосованості. Адреналін є реакцією на страх. Інша річ, що від різкого звуження всіх капілярів, крім серцевих і мозкових, можна кайфувати, як від інших чоловічих скорочень і викидів. Кайфувати хімічно, фізіологічно. Можна ж навчитися насолоджуватися тією миттю нерівноваги, коли все – до мозку, і збуджений мозок чітко керує твоїм тілом, як ніколи від нього не сподівався б.

А ще дуже важливою є здатність адреналіну гальмувати роботу шлунка і кишок. Щоб адаптуватися, щоб дістати радість відповідності свого внутрішнього темпу до миготіння несподіваних небезпечних змін, виявляється, треба відключати шлунок. Не хлібом єдиним. Чоловік має бути ледь голодним і ніколи не ситим. Тоді він добрий мисливець, тоді він радісний мисливець і вдатний чоловік.

І те, що в сучасному світі методики пошуку адреналіну перетворилися на розвинену субкультурну індустрію, свідчить, якою ситою стала принаймні частина світу. Добрі часи настали, які ні до чого доброго не доведуть. Хоча б адреналін не має продаватися і купуватися. Це вже надто далеко зайшли.

Ненавиджу життя без труднощів, напруження і небезпек. Але волію, щоб вони самі приходили до мене. Пам’ятаю, щоправда, що ніколи не варто наїдатися. І милу хрестоматійну історію. В одного з найвідчайдушніших кавалерійських командирів викид адреналіну перед боєм виявлявся у ганебному тремтінні рук, підборіддя і колін. За кілька секунд до атаки він казав тілу: «Тремтиш, скелете?! Ти тремтів би ще більше, якби міг знати, куди я тебе зараз повезу».


Тарас ПРОХАСЬКО