Це можна порівняти хіба що з більярдом. Численні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари у центр кулі. Нагромадження нерозв’язних хащ біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємозаперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною..
Важливою є конфігурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд із неба, який порушується поштовхом кия. Карта сузір’я, пронизана незапланованою кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, які поряд, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач просто неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.
Чоловіки не знають тим паче. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфігурація.
У кожному разі плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина є вербальною. Бо, ударившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль спричиняє радше крик, а не плач.
Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді – невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося у бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють усі ті назбирані загатами води, які отримали нагоду виллятися.
Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути з тобою і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.
Ці сльози подібні до стріли, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоб завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати – хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час справді перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак і плачу.


Тарас ПРОХАСЬКО