У цій фразі визначальною є перша її частина – у ній мета. На якомусь етапі вживання алкоголю вона стає самодостатньою («напитися...») і не потребує мотивацій. У цьому випадку мотивація «щоб забутися» звучить так само непереконливо, як і більшість виправдань. А я переконаний, що, хай якими причинами ілюструють бажання напитися, це завжди лише банальне виправдання. Саме ж виправдання – рудимент давніх добрих часів, коли з етичних міркувань було заведено будь-які зловживання пояснювати поважними причинами. У нинішньому світі такі реверанси зовсім не обов’язкові. Не будемо лукавити: алкоголь має велику силу та чари, і йдеться не так про те, щоб збутися реальності, у якій перебуває твереза людина, як про те, щоб утрапити в реальність, яка відкривається під дією алкоголю. У цієї реальності чимало переваг, достатньо, аби прагнути до неї незалежно від якихось додаткових спонукань. Це визначається одним словом – кайф. Людина жадає кайфу. У цьому головна причина. Цим усе можна пояснити.
Однак не буває пояснення на всі випадки. В юності мені доводилося напиватися, але спонукою до цих крайнощів ніколи не була насолода сп’яніння. Як правило, поштовхом ставало моє душевне сум’яття, якому не вмів давати раду. Обставини життя підводили мене до алкоголю на короткому ланцюгу стереотипів мислення. У майбутньому розірвати його було не так уже й важко, однак довелося здолати певний шлях, аби збагнути, що це треба зробити. Вступаючи в доросле життя, багато чого робиш тому, що так заведено. Влазиш у це, і що далі – то глибше, а потім усе визначає звичка. А сила звички величезна. Наприклад, таке дурне й, здавалося б, невинне заняття, як жування жуйки, для американця, який звик жвакати її змалечку, але в зрілому віці з якихось причин вирішив відмовитися від цього, переростає в проблему – у нього починається ломка, і він змушений провести кілька тижнів у клініці. Що ж тоді казати про алкоголь!
Алкоголь здатен додавати полегшення, кардинально впливати на ваше ставлення до проблем, але мені здається, що той пофігізм, який переживаємо у стані сп’яніння, дорого коштує. Сп’яніння не дає забуття, є лише зворотний ефект – протверезившись, можемо не пам’ятати, що чинили напідпитку. Той, хто шукає забуття в алкоголі, обманює себе.
Мені відоме бажання забутися. Проте ніколи це не було пов’язано зі спиртним. Життя – складний процес. Часом навіть доволі обтяжливий. Тому цілком зрозуміле прагнення якось полегшити тиск обставин. Та хоч би як ми напилися, однаково залежні від життя, а окрім цього, ще й стаємо залежними від алкоголю. Недавно мене запитали: «Алкоголь – ваш друг чи ворог?» Я розгубився. Ніколи не ставив питання отак, руба. Найімовірніше, що друг. Для чогось він існує. І для чогось я його заживаю. Але: не завжди, не зі всіма, не багато. Останній пункт доводилося порушувати, однак без будь-яких ідеологічних навантажень, – просто сиділося гарно. На щастя, мені ніколи не усміхається спокуса розквитатися з проблемами за допомогою алкоголю. Надто це по-дитячому: гадати, що все зникне, якщо ми заплющимо очі.

Василь СЛАПЧУК