«Аби не збожеволіти, я почав писати», – зізнався СіДу один із найвідоміших прозаїків сучасної польської літератури, з яким віч-на-віч спілкувався наш кореспондент. Виявляється, аби досягти успіху, письменникові, його молодій дружині та двом діткам довелося стерпіти навіть безгрошів’я…

«ГОЛОВА СПІЛКИ АНОНІМНИХ АЛКОГОЛІКІВ ПОДАВ НА МЕНЕ ДО СУДУ»
– Пане Даніелю, нещодавно українською вийшов роман «Тартак», у якому ви описали життя провінційного постгепеерівського (постколгоспного) села. Йдеться про злидні, безробіття, наркоманію, злочинність, дешевих повій, безпробудну пиятику… Не секрет, що всі ці проблеми близькі українській глибинці. Невже таке було й у розвинутій Польщі?
Насправді я описував не всю батьківщину, а лише окремі її частинки… У моєму житті сталося так, що разом з дружиною та двома малими дітьми мусив переїхати з міста Гданська до села поблизу Слупська. Відтак два роки жили у будинку мого батька (до речі, згодом цю хату в нас відібрала держава). Це були направду дуже складні часи. За весь той період я випив лише дві пляшки пива! Наразі цієї порції стає лише на півгодини...
У селі нас оточувала чорна дійсність: облуплені будинки, тартаки (пилорами), загублені в часі та просторі люди… Коли доводилося крізь кучугури діставатися до автобусної зупинки, мав чимало часу, щоби проаналізувати все це… А оскільки руками нічого робити не вмію, можу лишень складати слова, то вирішив написати роман… Правду кажучи, для мене «Тартак» – книжка, у якій намагаюся встановити контроль і владу над страхом смерті…
– Цікаво, як поляки відреагували на з’яву такого натуралістичного роману?
Сприйняли по-різному. Одним сподобався, інших вжахнув… Чимало жителів великих міст, як Варшава, Вроцлав, казали, що я створив патологію… Але ж насправді зобразив цілком нормальних людей. Тому для багатьох цей роман відкрив світ, якого вони не знали... А є й такі, яких втомило читання «Тартака», вони обіцяли більше не читати моїх книжок… Як на мене, автор не батько, який мусить ростити дітей упродовж усього життя. Книжку виховують читачі...
Наші місцеві критики писали, що я не висміюю своїх героїв, а співчуваю їм, і в тому сила моїх книжок... Але це не так: я їх просто створюю. Тож почуваюся богом Деміургом у світі власних творінь: захочу – вб’ю героя… Розумію, що писання – це гра. Бо якщо не зберігати дистанції, а заглиблюватися у романи, то почнеться божевілля...
– А як щодо прототипів? Сваритися не приходили?..
– Аякже! У моєму попередньому романі «Вулиця» є один герой-п’яничка на ім’я Цуп’яв, який вирішив кинути пити. Але, звісно, це було нелегко: коли бідолаха дивився у вікно, то нічого, окрім пляшки, не бачив, тому постійно махав руками, щоб її дістати… Якось чоловік із таким самим ім’ям зустрів мене на вулиці й став допікати, мовляв, не хоче, щоб з нього писали книжки, бо він голова спілки анонімних алкоголіків! Відтак розгорівся неабиякий скандал. Той Цуп’яв за образу гідності хотів позов до суду подавати... А журналіст відомої польської газети навіть мав намір усе це розслідувати. Щоправда, нічого з того не вийшло, бо напередодні його самого звільнили за пиятику…
Цікава історія сталася й після виходу «Тартака». В одному селі під Слупськом, де живуть мої добрі друзі, ми знімали документальний фільм… Хтось узяв та й процитував цілу сторінку з роману, де я описував брудну господу постгепеерівського села. Відтак господиня дуже образилася, мовляв, у нас на подвір’ї немає такого загидженого крана, і з чоловіком ми не так розмовляємо… Вона вирішила, що то я про них писав…

«БАТЬКО ГОРДИТЬСЯ СИНОМ, А МАТИ СОРОМИТЬСЯ МОЄЇ ПИСАНИНИ…»
– Пане Даніелю, як часто приїжджаєте до України й чи доводилося зустрічати прототипів своїх героїв на нашій землі?
– Цьогоріч лишень утретє відвідую Україну. Тому поки не мав нагоди поспілкуватися з жителями глибинки… Якось їхали з письменником Анджеєм Стасюком через ваші села. Здалеку бачили людей, що нас обдивлялися. Та хто вони і які – досі не довідався. До речі, нині живу в Слупську, ті землі поляки називають «отискани». Після Другої світової війни замість відібраних західноукраїнських земель Польщі виділили частину територій Німеччини. Туди переселили переважно українців. Тому ваша ментальність мені дуже близька...
– У Слупську й сімейне гніздечко звили…
– Так, маю дружину-вчительку, десятирічну донечку й восьмирічного сина. Знаю, що донька вже мріє про кар’єру акторки або співачки, а син хоче стати лісником… Батьки теж не вельми творчих професій: мати – вчителька, а тато працює на фірмі, що прокладає дороги... Мій неньо – балакун, надто любить розповідати історії з життя. Багато епізодів з його оповідок я використав у книгах…
– А як ви прийшли до літератури?
– Починав з того, що писав вірші на тему любовних розчарувань. Потім бавився в гротески… А 1997-го померли бабця, брат, друг, з яким росли, та ще й дізнався, що завагітніла дружина. Це були надто сильні переживання. Щоб не збожеволіти, треба щось робити… Насправді мені самому буде цікаво почитати, яким Одія був молодим…
– А як батьки ставляться до вашої творчості?
– Тато дуже гордий за мене, тому читає мої книжки. А мама соромиться того, що пишу…
– Пане Даніелю, зізнайтеся, чи у Польщі достатньо платять письменникам гонорари? За це можна прогодувати сім’ю?
– Ні. Тому наразі працюю журналістом польського телебачення. Щоправда, позаштатним, бо й ця професія не надто прибуткова… Пишу сценарії для постановок у театрах, оповідання, фейлетони, що теж дає копієчку до сімейного бюджету.
– А українською літературою цікавитеся? Може, знайомі з кимсь із наших сучасних письменників?
– Добре знаю Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Сергія Жадана, Софію Андрухович, Наталку Сняданко. З Прохаськом навіть жили три місяці у Кракові… До речі, саме його твір «Непрості» мені найбільше запам’ятався…
– І наостанку. Як гадаєте, сучасний письменник має бути психологом, заглибленим у себе, чи просто відображати дійсність у всіх її виявах?
– Насправді писати стає дедалі важче. Проте життя несподіване, воно завше дивує, бо у невідповідний момент підкидає нові теми та ідеї… Я намагаюся розуміти людей, заглиблюватися у їхню психологію… Хоча інколи це неможливо, бо є люди надто складні, їх годі збагнути…


Наталя КОВАЛЬЧУК, м. Київ