Людина, нарікши себе homo sapiens (не будемо сумніватися у людському розумі), на тих самих підставах через дефіс могла б назватися ще й homo solus. Принаймні у повсякденному житті самотніх людей значно більше, ніж тих, що переобтяжені розумом.
Самотність підстерігає людину впродовж усього її життя. Дитина переживає страх самотності, боячись утратити батьків, оскільки лише з ними почувається захищеною. Пізніше батьки, сумуючи за дітьми, які розбрелися світами, також мучаться самотністю.
Самотність - найбільш людське відчуття. Недарма Ісус Христос, завершуючи земний шлях, тієї миті, коли його Божу сутність заступили людські переживання, з відчаєм вигукнув: "Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?".
Утім не всі люди сприймають самотність однозначно. Одні - таких більшість - бояться її і прагнуть за всяку ціну уникнути, інші - окремі диваки - шукають її і цінують понад усе. Американець Генрі Девід Торо на два роки (1845-1847) усамітнився в лісі й самотужки збудував там хатину. Зробив це, бо, за його словами, волів жити розумно, мати справу лише з найважливішими фактами життя і спробувати чогось від нього навчитися, щоб перед смертю не виявилося, що зовсім не жив.
Либонь, найважче пережити самотність, що її спричиняють статеві розмежування людини. Апостол Павло писав, що жінка не має влади над своїм тілом - лише чоловік, так само й чоловік не має влади над своїм тілом - лише жінка. А все тому, що Бог замислив чоловіка й жінку як єдине ціле: "Полишає чоловік батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом".
Гадаю, жінка переживає самотність більш трагічно, оскільки натура вона делікатніша й вразливіша. Хоча жіноча психіка гнучкіша, тому менше піддається руйнації. Спільне у чоловіка та жінки те, що у своїй самотності вони однаково нещасні. Звичайно ж, у світі чимало чоловіків і жінок, які з певних причин не знайшли собі пари, їх ніхто не кохає і нема з ким (хоча б одноразовим актом) вгамувати голод тіла... Але це лише вершина айсберга. Більшість із тих чоловіків і жінок, які ночують у подружніх двоспальних ліжках, ще більш самотні, позаяк чужа людина поряд тільки підсилює відчуття самотності.
Відшукати у багатолюдному (як і в пустельному) світі свою половинку - шанси надзвичайно мізерні. Людина не ідеальна, тому й на ідилію не сподівається. А страх перед самотністю спонукає чоловіка та жінку до компромісу. Вони одружуються, з ким доля зведе. Що, зважаючи на реальність, цілком виправдано. Проблема не в цьому. Самотність починається тоді, коли не стає точок дотику, а щоб вони з'являлися, треба змінювати "індивідуальний рельєф". Більшість шлюбів укладають у віці, коли людина ще формується (а вдосконалюватися вона має упродовж усього життя), тому, формуючи себе, ми здатні формувати обставини. Тим паче, що наші вади компенсують достоїнства нашої половини. Намагаймося за будь-яких обставин бути трохи філософами. Марк Аврелій писав, що нема умов життя більш придатних до філософствування, аніж ті, в яких ти перебуваєш


Василь Слапчук