Людина – створіння стадне, вона живе й реалізується у суспільстві, тож майже повністю від нього залежить. Залежність ця має різні форми, але всі вони зводяться або випливають до/із моральної. Людина, яка хоче бути (чи хоча б видаватися) порядною, мусить вибудовувати свою поведінку, озираючись на загал.
Не будемо заглиблюватися в механізм формування суспільної думки, зазначимо лише, що в усі віки її вважали правильною. Тому будь-яку іншу неминуче осуджували, а кожного індивіда, який наважився знехтувати думку громади, неодмінно переслідували. Навіть якщо людина ненавмисне схибила, тавро остракізму назавжди спотворить її репутацію, здебільшого винуватець приречений на роль ізгоя.
Для прикладу можемо згадати шевченківську Катерину. Звичайно ж, неприємна історія, але якось би зрослося. Поплакала б дівка, помучилася б (аякже, за кохання, надто фізичне, треба розплачуватися), а врешті здоровий дух узяв би гору, та й тілу ще якісь радощі перепали б: за рік-два вийшла б заміж якщо не за підстаркуватого парубка, то бодай за вдівця. І батьки притерпілися б – усе-таки єдина донька, та й онучок славненький уродився, хоч і байстрюк, а таке ж янголятко. Ну згадали б часом москаля лихим словом, побурчали вряди-годи... Якби ж не страх перед думкою громади.
Здавалося б, якщо громада така цнотлива, то хай би москалів каструвала, замість щоб покриток цькувати. З москалем усе ясно: негідник, яких немало. Але мене вражає приречена покірність і жорстокість батьків. Їхня позиція повністю підпорядкована поглядам оточення; щоб мали переживати ганьбу спільно, вони зреклися доньки, аби відбілитися перед людьми. А тупа безкомпромісність, переконаність у власній непогрішності й брак милосердя цієї громади просто лякає.
Громадська думка – це ідол, який вимагає жертв. Безперечно, оте «що люди скажуть» формувало моральні критерії, які загалом відігравали позитивну роль. Але, як на мене, вся ця народна педагогіка, з огляду на трагедію Катерини, добряче тхне фарисейством. Однак ніщо не вічне. До чого зійшла громадська думка у нинішньому часі – ви в курсі. Усім усе пофіґ. «Громадська думка» ведеться на те, хто красномовніше збреше, хто більше заплатить, до неї апелюють лише напередодні виборів та під час коаліційних конфліктів...

Тепер про себе. Я намагаюся чути людей, а тому й зважати на їхню думку. Готовий навіть більш-менш поступатися особистим, за умови, що її висловлено у формі прохання-побажання. Агресивна думка провокує в мені зворотну агресію. Дається взнаки характер (як він закладався) і певні навички. Я себе за це не люблю. Для мене важлива авторитетна думка, думка людей, яких поважаю. Майже повністю залежу від погляду тих, кого люблю, моїх рідних і близьких. Він – визначальний. Однак за певних ситуацій дію на власний розсуд. Коли переконаний, що правда на моєму боці (йдеться про принципи), – для мене нема авторитетів, і я волію не прислухатися до чужої думки. Тоді покладаюся лише на Бога.


Василь Слапчук