...Якщо поталанить – не доведеться довго чекати маршрутку, а біля базарів корків не буде, то на роботу мені діставатися півгодини. Ці тридцять хвилин – час на гарну книжку чи перегляд нотаток у блокноті...
– А знаєш, колись я так само їздив у маршрутках – з книжкою чи блокнотом, – поруч без «добридень» упав на сидіння мій колишній одногрупник Віктор. – Тепер не до цього... Їду на роботу й мільйон разів прокручую вечірні чи ранкові сварки вдома. ЇЇ ШПИЛЬКИ, СВОЇ ВІДПОВІДІ...
– Не зрозумів… Переклади, будь ласка, на людську мову, – попрохав.
Скидалося на те, що спланувати день у маршрутці не судилося.
Вітя зітхнув, на хвильку заплющив очі й почав оповідь (втім, читачу, можу сміливо назвати її сповіддю)...
...Тепер гадаю: можливо, справді мають рацію ті, хто свято вірить, що щасливе подружнє життя триває тільки перший місяць. Медовий. У моєму варіанті було саме так. Коли наша сварка дійшла до того, що я замахнувся, аби вдарити її (дякую Богу, що він відвів мою руку), я вирахував перший день «пиляння» і згадав, з чого усе почалося.
…Я ЗАТРИМАВСЯ КІЛЬКА ГОДИН НА РОБОТІ, а коли прийшов, вона балакала з подружкою телефоном. Відтак втупився у телевізор і …заснув. Уранці дізнався багато цікаво про негідника, який проігнорував першу річницю (місяць!) й не скуштував її вишневого пирога. І почалося...
Найчастіше сварилися через гроші – їх завжди бракувало. Очі відкрила сестра, яка випадково стала свідком однієї з таких сцен. Коли усе стихло, вона пояснила: «Дурню, твоя жінка хотіла натякнути на те, що її варто частіше хвалити, що у такому безгрошів’ї вона примудряється стільки всього наготувати…» Шкода, що я ще тоді не схаменувся...
Інша наша фішка – моя робота. СТРАЖДАЛИ ВСІ: дружина, яка тягнула на собі всі хатні клопоти, діти, які лишали мені записки на кухні, бо засинали, не дочекавшись батька. Страждав і я, пригадуючи, як було раніше.
Якось помітив, що моя кохана поводиться зі мною так, як це робили її мама з татом. Навіть слова подібні використовувала! Одного разу я не стерпів і заявив: «Сонце, невже я схожий на твого батька?». У відповідь, звичайно, почув: «Я не хочу, щоб мої діти були схожими на свого батька!..»
Що більше ми сварилися, то професійнішими ставали наші шпильки… Я міг, не попередивши її, зібрати хлопців, вимкнути мобілку й поїхати на півдня за місто. Вона місця собі не знаходила, а у відповідь сиділа годину у ванній, годину чепурилася і йшла о восьмій годині вечора з хати…
Поступово ми втрачали інтерес одне до одного. Жили разом, бо просто змушені були жити під одним дахом.
Останньою краплею став допит, який вона влаштувала мені через півгодинну телефонну розмову (а це був всього-на-всього шеф!), коли я, аби діти не пищали на вухо, замкнувся у ванній.
...Маршрутка давно проїхала зупинку, де, як мені гадалося, він мав вийти. Незабаром і мені треба було проштовхуватися до дверей.
– Хочеш, скажу, що було далі? Ти спитав у себе: ЧИ ТРЕБА МЕНІ ТАКЕ ЖИТТЯ? Може, не варто мучити всіх? І таке інше...
– Вгадав, я написав на аркуші паперу три варіанти: лишити все, як є, і жити буцімто сімейним життям, піти від неї й щось змінити.
– Гм-м, вибір традиційний і не вельми широкий.
– Так, якось уявив своє самотнє та, здавалося б, веселеньке життя. Заплющив очі і... Чорт забирай, це був би крах. Ця зла пантера снує квартирою, вряди-годи впинаючись кігтями у мою душу, але Я НЕ МОЖУ БЕЗ НЕЇ. І це не той випадок, коли не можу без телевізора в хаті чи улюбленої газетниці біля дивана. Разом ми стільки всього досягли!.. А ще уявив життя без дітей і вжахнувся.
– То ти мав когось, сподівався, що позитивні емоції отримаєш від іншої жінки?
– Не повіриш, але про таке й гадки не мав. Кажеш «позитивні емоції»? Слухай, мені просто хотілося прийти додому й не слухати про проблеми подружок, а відчути її пальці на моїй шиї. А замість вечері мені у дверях урочисто вручали відро зі сміттям та килимок... Я шаленів і весь вечір готував помсту…
Ти гадаєш, я не бачив, що вона завжди чекала, аби похвалив її за вечерю, навіть якщо це були придбані в супермаркеті пельмені?.. Але в мене язик не повертався сказати їй щось добре – у нас ТРИВАЛА СПРАВЖНЯ ВІЙНА...
– Аякже, Вітю, коли немає уваги з обох сторін, починаються взаємні претензії. А побут тільки привід для сварки. Слухай, мені ось-ось виходити, тому буду максимально лаконічним. Я не знаю твоєї жінки, з тобою ми бачимося раз на рік – на зустрічі випускників, тому ваші думки важко збагнути. Якщо не проти, розповім тобі свій рецепт.
...Не смійся, але насамперед ДОМОВСЯ З ДІТЬМИ. Так-так, сьогодні четвер і маєш два дні, щоб вони допомогли тобі. Вмов їх суботнього ранку прибрати в хаті й зробити всі уроки на понеділок. У п’ятницю ввечері не сунься з колегами на пиво, а посидь із старшим за математикою, з молодшим віршик на англійську вивчи. Мало не забув: забіжи в театральну касу, КУПИ ДВА КВИТКИ, байдуже, на який спектакль.
Я колись так само вчинив. Вистава було ніякою, але подорож додому запам’яталася! Йшли пішки, і жінка згадала наші прогулянки, коли тільки почали зустрічатися... Так, вряди-годи її пробивало на скарги, але я перебивав: «Мила, ти скаржишся, а я розв’язую проблему». Коли прийшли додому, наспівували студентські пісеньки, телевізор не вмикали, а ВОНА ВІДРАЗУ ПІШЛА У ДУШ…
У неділю вранці діти традиційно перепитували, чи я не йду на роботу? Всім сподобалося. А в понеділок вранці я їхав оцим-таки автобусом на роботу, коли мені надійшла есемеска – дружина дякувала за гарні вихідні. Згодом на її крик відповідав тільки поцілунком – і вона змовкала. Ми навчилися правильно планувати час, зорганізовувати дітей та більше фантазувати.
Вітю, ти гадаєш, ми перестали сваритися? Але жити стало легше…


Іван БОГДАНОВИЧ