Першого зятя пам’ятатимемо довго. Привезла доця свого Едика в село і боїться на нього дмухнути – такий він у неї «інтєліґєнт», творча особистість. Цілісінький день навіть за холодну воду не візьметься. Не знає, що таке вила та граблі (про плуга уже й мовчу!), зате дружить із ручкою та блокнотом. Вийде на леваду, ляже в травичку біля води і дивиться у синє небо, ловить момент поетичної творчості. І так цілісінький день. Навіть на обід не приходить. Доця йому сидора на той берег носить, аби не злякати музу. Увечері приклигує до хати щасливий та радісний. Вийме того зшитка і читає моїй наївній дитині вірші. А та аж за серце хапається. Ото вже втяв її коханий Едуардик! А він про вдалий творчий день висловлюється не інакше, як про катання на Пегасі. Був такий, виявляється кінь із крилами, що символізував злети творчості. Та якби тебе запрягти разом із тим Пегасом у плуг і зорати гектарів два ріллі. Ото була б користь! А то носить ті вірші по редакціях, а їх ніхто не бере, як від вогню сахаються! Донька пояснює це тим, що ми ще не доросли до Едикового рівня творчості, але з роками його визнають як справжнього майстра слова, ба навіть класика.
А катання на Пегасі закінчилося раптово і прозаїчно. Жила по сусідству в селі одна особа – Манька, чи то пак Марі, хвойда ще та. Ото запримітила мого зятя і стала його музою, слухає ті вірші, зітхає, сльози пускає, а наш Едик аж мліє. Урешті-решт одного дня осідлав замість Пегаса сусідку Марі прямо на зеленій травичці... Аж тут і ми несли сидора поетові й якраз усю ту крилату подорож побачили... Моя доця мало що не вишкрябала очі і вершникові, і його кобилі, а потім дрином ще й по ребрах сперезала тих творчих особистостей. Тікав Едик до міста як на крилах, відтоді більше його не бaчили.
Зате теперішній зять Василь хлопець хоч куди. І коня має, і плуга знає, і творчий не гірше від попередника. У доці вже троє діточок двором бігає, уже й четвертого очікуєм. Чи то пегас, а чи лелека так старається – невідомо. Головне, що результат відмінний!
Катерина В., Сарненський р-н, Рівненщина