Здається, нам відоме це слово: через завершення життя близьких, розповіді знайомих, книги, телебачення. Вона ніби завжди поряд і вважається звичайним явищем. Але навіть промовити це слово – смерть – страшно, гірко, боляче. Звісно, у більшості дорослих власне розуміння смерті. А чи є воно в дітей? Як розповісти їм гірку правду?

ЯК УЯВЛЯЮТЬ КІНЕЦЬ ЖИТТЯ
Дитячі уявлення про смерть і реакція на неї, безумовно, залежать від віку, від того, як маленька людина мислить. Наприклад, найменші відчувають втрату мами чи тата як втрату безпеки й турботи. При цьому, кажуть, у малюка підвищується рівень тривоги та депресії, порушується сон і режим харчування, він може відмовитися від нового вихователя.
Психолог Юлія Бєлова розповіла СіДу, що зовсім інша картина серед діток дошкільного віку (приблизно від трьох до шести років). Вони володіють великим скарбом, який з часом загублюється, – магічним мисленням. Вони вміють одухотворяти предмети та явища, у них ще не сформовано абстрактні поняття про час та його незворотність. Навіть для дітей п’яти-шести років факт смерті не означає фінальної події.
Напевне, найбільше варіантів у сенсі розуміння смерті порівняно з будь-яким іншим періодом – у молодших школярів. У цьому віці діти починають розуміти смерть як незворотнє припинення життя, яке є універсальним та неминучим. Відтепер малюки знають, що «звідтіля не повертаються». Розуміння цього приходить поступово, причому сильно відрізняється від початку молодшого шкільного віку і до його закінчення. На запитання «Що стається, коли вмирають?» діти дають найрізноманітніші відповіді, в яких найчастіше описують або конкретні дії з організації похорону («закопають у землю», «кремують»), або емоційні реакції близьких («будуть довго пам’ятати», «будуть плакати» і т. д.).
А ось підлітки набагато гостріше реагують на втрату близьких, родичів, а надто однолітків. Для них це підтвердження власної майбутньої смерті. Вона для них стає неминучою і провокує сильну тривогу.

КОЛИ ДИТИНА ВТРАТИЛА БЛИЗЬКИХ
У таких випадках близьким людям треба зрозуміти, що дитина має право не тільки ставити питання про сімейну трагедію, але й знати суть справи. Це запобігатиме фантазіям та неправильним уявленням. Малечу не варто виключати з траурної процесії (якщо, звісно, сама цього не попросить), тому що вона член родини. Якщо дитині не радять або забороняють брати участь у проводах одного з батьків, їй потрібно однаково розповісти про те, що сталося. Розваги, які, буває, тоді пропонують малюкам, можуть їх дезорієнтувати. Їм легше пережити печаль та горе сім’ї, аніж мовчанку і неправду про те, що сталося.
Хоч дорослим у цей момент нелегко, вони мусять віднайти душевні сили, аби допомогти малечі пережити горе, а не намагатися отримати моральну підтримку в самої дитини («Тепер тільки ти у мене залишився»).