«Сімейна рада» спробувала з’ясувати, які небезпеки чатують на нас у телепросторі. Пам’ятаєте, як сказав ведучий у мультику про Малюка та Карлсона: «Убедительная просьба увести ваших детей от наших голубых экранов»…

ГЕРОЇ СПРАВЖНІ Й «СОЛОДКІ»
У середині 80-х у тісних прокурених відеосалонах народився новий маскульт. Ідеали Корчагіна, Штірліца і Жиглова усього за карбованець міняли на сталевого Шварца, ще більш сталевого Брюса, «малєнькую Вєру» і ще якусь там холєру, що просто з екрана старого «SONY» виїла дзюру в залізних гардинах, за яким країни соцтабору впевнено розбудовували «краще життя...»
Процес цей був об’єктивний і аж ніяк не керований підступними буржуяками-імперіалістами. Зіткнулися дві віртуальні реальності, і одна з них виявилася стійкішою. Просякнутий брехнею совок чекав на Героя без піонерського галстука, партквитка у кишені та червоної зірки на лобі. Герой цей не забарився нагодитися – весь у крові, біцепсах, із мужньою сльозою в очах. За ним прийшла Героїня – у три чорти упосліджена, тупоголова, але з отакенною претензією на приватне щастя. Щастя просте, людське, поза контекстом торжества ідей.
Утім комуністи були першими, хто на рівні державної ідеології гідно оцінив винахід братів Люм’єрів. Згадаємо хоча б ленінську сентенцію, що з усіх мистецтв для більшовиків найважливішим є кіно. У ХХ столітті спочатку СРСР, а потім нацистська Німеччина перетворили кінематограф на викрутку для загвинчування болтів у підсвідомості. Голлівуд схаменувся, коли гримнула Друга світова. Так народився Супермен. З вигляду – закінчений дебіл, але як вправно він обходився з «підлими япошками і німчуками»!..
Лише наприкінці 50-х, коли виробництво телеприймачів поставили на конвеєр, кіно і телевізія сплелись у неприродній позі. І в цьому шлюбі почали народжуватися монстри. Ті, хто затято обпльовував Бонюеля і Фелліні, й досі тицяють на захід, звідки, мовляв, присунув до нас апокаліптичний звір тотального несмаку, насильства та порнографії. Звір цей і справді присунув. Але ми радо простелили йому рушничка. Бо й досі не спромоглися створити власного віртуального Героя, хоча б на кшталт американського Супермена, Спайдермена чи ще якогось там мена.

НА КОГО РІВНЯЄМОСЯ?
Навіть одіозний фільм жахів на копил «Жахи на вулиці В’язів» чи «Повсталого з пекла» більш безпечний, аніж сучасні телесудилища і фанерні серіали, що культивують щонайбрудніший ґандж – заздрість. А заразом – і безвідповідальність. Коли, перемикаючи канали, натрапляєш на «судове шоу», створюється враження, що опинився в 1937-му. Суть не змінилася. Суть у підміні реальності фальшивкою. Йдеться про загальний телеформат. Наша ж телевізія цілковито колоніальна. Бо за великим рахунком так і не спромоглася народити автентичний продукт. Мічуріни українського телепростору з чималим комерційним успіхом вирощують закордонні яблуні за вітчизняним північним колом. У пересічній українській родині 50 відсотків розмов точаться довкола колізій у найпопулярніших серіалах та шоу. Не реальні проблеми, не література, уже навіть і не політика!.. Дорослим, які увечері сідають перед екраном і починають тиснути кнопки пульта, варто зрозуміти, що вони сприймають інформацію в зовсім інший спосіб, аніж їхні діти. У дітей інформаційне ототожнення відбувається гостро і драматично.
Північні сусіди з надр свого психологічного хаосу виплекали власного «супермена» – мента-спецназівця, який мочить усе, що ворушиться, і наважується – яка підлота! – розмовляти «не тою» мовою. Ви чули, як граючись спілкуються ваші діти? «Стоять, рукі за спіну, мордой в асфальт!» Телевізійний «супергерой» – крутий перець, якому можна все, але йому за це нічого не буде. Не надлюдина, а недолюдок без жодних моральних пересторог. Героїня – закінчена короста або повне нещастя. І все це подається під поливою неабияких творчих досягнень, наче актори, сценаристи та режисери – стаханівці, які не формують культуру, а видобувають вугілля. Втім навіть палець реального шахтаря та його силікозні легені вартують більше, аніж па-де-па чергової зірки в танцхолі у центрі Києва...
Сьогодні телебачення провокує емоції, замішані на співчутті до закінченого покидька. Адже навіть гомиком нині бути не просто нормально, а й престижно, ба навіть модно. У занюханому базарному контейнері можна придбати справді якісну відеопродукцію. Нормальні фільми – інтелектуальні і не дуже, мультяхи, документалістику. Речі, що практично не потрапляють до ефіру. Бо неформат... Але вкотре і вкотре ми приходимо додому після роботи, валимося на канапу. Вмикаємо. Втикаємо. Спимо. Прокидаємося й знову летимо заробляти на хліб насущний. Бо не біда, коли ящик пофонить трохи. Аби не голосно, аби не заважав. І невтямки, що поряд двійко найрідніших оченят споглядають цю твань, щоб потім на твані мурувати власну долю...


Олександр СІНКЕВИЧ