«…Щоранку на зупинці я бачу чоловіка, від якого обертом йде голова. А мені ж уже майже тридцять... Ой, ну хай він буде одруженим, а ще ліпше – батьком чотирьох дітей, аби навіть не сміла про нього мріяти! Але подруга, яка працює в органах, пробила заледве не весь його родовід: розлучений (дружина лишилася в Італії, де й вийшла заміж), дітей немає.
І от ми з ним уже кілька тижнів поспіль обмінюємося багатозначними поглядами, а підійти чомусь бракне духу і мені, і йому. Ба одного разу навіть попрямувала до нього, але він набрав такого неприступного вигляду, що я позадкувала. Як тепер бути? Може, хтось із вас теж пережив таке й поділиться досвідом?».
Алла, Ужгород

Відповідає Ната Торська:
«Свого часу, студенткою, я на такій само зупинці залишилася стояти. Ет, що й казати, мале було і перелякане. Але ж вас, підозрюю, життя трохи загартувало?! Відповім словами одного мого приятеля: «А чого ж боятися підходити? Ми ж іще не знайомі, то й втрачати нічого». Я заперечила: «Ага! Страшно відмову почути!» А він на те: «Нерозумна ти! Кожен чоловік мріє, аби жінка підійшла першою. І я не знаю жодного випадку, щоби він з криками «Геть!» почав утікати. А привід можна легко знайти. Прибігаєш засапана на зупинку й прямісінько, поки не передумала, до нього: «А що, 156-й маршрут уже пішов?». Я на його місці розтанув би: вона з усього натовпу вибрала саме мене. Ме-не! Хіба може бути ліпше підтвердження того, що ти най-най-най?!!».