22 листопада...
Настрою – нуль. Великий такий, «окатий» нулик, який мене засмоктує разом із черевиками. Не виходить у нас дитинка поки... І від цього так незатишно, аж мулько жити. Здається, що всі жінки, побачивши мене на вулиці, мають неодмінно тицяти пальцями й вигукувати: «Вона неповноцінна!».
Упиваючись власною недосконалістю, навіть не проводжаю коханого чоловіка на роботу. І він, мабуть, не дуже хоче бачити мою перекошену фізію... Я валяюсь, валяюсь до гикавки на ліжку. А потім думаю: а як це воно, вставати до дитини вночі? Усі домашні знають, що мені ліпше недоїсти, ніж недоспати. Бідна моя майбутня дитина, це ж я її, певно, зненавиджу за те, що вона крастиме мій сон? Чи буду любити? Чи буду марудитися, що не зможу через пелюшки зробити кар’єру? А раптом воно народиться хворе?
Боже, яка я дурепа...
...О... хтось дзвонить у двері. Плетуся відчиняти. У квартиру вихором влітає Марійка, моя помічниця й подруга в одній особі. Вона стрекоче, що для мене є купа цікавої роботи (я часто працюю вдома). Нехотя перебираюся у джинси й картату домашню сорочку. А вона, розчервоніла, ще не знає причин мого настрою, тож трактує це по-своєму, тобто радіє за мене й лізе обійматися. У вухо лунає гаряче: «Ти не уявляєш, які це відчуття, коли маля вперше заворушиться у животику!!! Аввв!!!».
«Нікого ще немає, щоб ворушитися», – буркаю я у відповідь, і вона розуміє мене з півслова. Ми мовчки розкладаємо папери й більше не порушуємо цієї теми.
Після обіду на ватяних ногах сунуся в жіночу консультацію. У скронях бухає: «Ми ж пролікувалися. Все добре. Але чому не виходить? Чому???». Гінеколог за сім хвилин вправляє мені мізки. І дивиться співчутливо: «Тобі подавай усе й одразу! Та май же, врешті, терпець! Працюйте – ця робота найприємніша з усіх мені відомих. І не зациклюйтеся. Просто живіть».
Біля воріт консультації плаче якась жінка. На моє запитання, що сталося, вона повертає припухле від сліз лице: «Стільки абортів замолоду, тепер розплачуюся... Не матиму дітей ніколи...»
Що сказати їй? Ай-я-яй, як негарно? Витираю їй сльози і йду додому.
...Увечері пробую миритися з коханим, який демонстративно відвертається від мене на широкому ліжку. Але я вперта. Підсуваюся. І цілую його в рідну гарячу спину..

Ната ТОРСЬКА