ЛІДА СТАЛА МАМОЮ ТРЬОХ ЧУЖИХ ДІТЕЙ ТА БАБУСЕЮ ДЛЯ ВІСЬМОХ ОНУКІВ І ПРАВНУКІВ
«...Своїх Господь так і не дав», – зітхає Лідія Кухарук і згадує, як усміхнулася чотирирічна Тамара, побачивши вперше її, свою мачуху: «Ось і наша мама прийшла!»...

«ЯК ІДЕШ НА ДІТИ – МУСИШ ЇХ ГЛЯДІТИ»
Почалося ж усе зі справжньої містики, як сказали б нині – з «пороблено-задавнено». Коли в Івана Кухарука померла перша дружина, залишивши його з маленьким Володею на руках, він гадав, що це просто біда. Коли сиротою залишилася донька Рая, вважав це трагічним збігом. А щойно народилася наймолодша Тамара – не стало третьої жінки. Тоді люди порадили звернутися до знахарів.
Рецепт виявився чудернацьким, хоча простим: увести наступну дружину до хати... через вікно.
– Ми й забули про те вікно, щоб через нього лізти, – усміхається Лідія Павлівна, яка, попри всі «пороблено», прожила в злагоді з чоловіком дев’ять років й випестувала трійко його дітей. Нині ж, відсвяткувавши у великій родині 80-літній ювілей, ділиться секретами мачушиного щастя.
«Ну чому тяжко було? Старалася, працювала, що могла, те робила як і всі люди, як одна сім’я. Коли вже прийшла на діти – треба глядіти. А не хочеш глядіти – не треба було йти».
З Іваном тепер уже прабабця Ліда побралася у тридцять дев’ять після двох невдалих шлюбів. Спільних діток Бог не дав: працювала у колгоспі та вдома, будувала з чоловіком нову хату, виховувала Володю, Раю і Тамару. Наймолодша й досі добре пам’ятає день знайомства з названою мамою:
– Пригадую, вони прийшли до хати, тато всіх нас трьох поставив і сказав: «Оце ваша мати. Любіть її та шануйте».
«ЧУЖИХ У НАС НЕМАЄ»
– Коли батько помер, вона була в такому відчаї, що важко переказати, – розповідає сестра Тамари Іванівни Раїса Геричук. – Лише уявіть собі: залишитися із трьома чужими дітьми! Ми тоді заспокоювали одне одного як могли й уміли. Тепер такого нема, і ви не знайдете людини, яка свідомо пішла б на чужі діти. Й це тоді, коли особисте життя двічі не складалося. З першого ж дня і донині ми називаємо її мамою. Бо вона і є – МАМА, адже від рідної неньки я ласки зовсім не знаю (плаче. – Авт.)...
Невеликі статки, робота в колгоспі й у власному господарстві з ранку до ночі для вдови уже у літах та ще й з нерідними дітьми... Чим не пристріт або прокляття, від якого вже через жодне вікно не перелізеш? Надто на сучасний глузд?
– Ви ж розумієте, це село й часи бідніші. Але ми були завжди одягнені, завжди нагодовані й доглянуті. Вона себе могла у чомусь обділити, а дітей – ніколи, – каже Раїса Іванівна, яка вперше побачила мачуху в 12 років. – Коли тата не стало, сама все тягла, сама й весілля нам файні поробила. І на кожному з них ми шанували її як маму. Нині живемо й спілкуємося як одна родина, де немає своїх і чужих, рідних і нерідних...
...Бо немає тут жодних особливих секретів чи рецептів, окрім одного: людяності й великого серця звичайної жінки, яка, поки дозволяло здоров’я, так любила тішитися онучатами на шкільних вечорах... Бо життя – найгеніальніший режисер і сценарист. Хіба що ролі у карколомних сюжетах розподіляє примусово. Втім можна грати за правилами, а можна й порушувати закони жанру. Хоча ніколи так і не дізнаєшся, чи повстав ти проти долі, чи до кінця проніс саме свій хрест

Олександр СІНКЕВИЧ