...28 листопада
...«Ура! – кричу. – Ура!». Я влітаю в хату й стрибаю до стелі просто перед носом у спантеличеного чоловіка. «Мені запропонували фантастичну роботу в офісі. Дають секретаря, моцного комп’ютера і купу грошей!!!». Починаю шукати документи й не одразу помічаю, як усмішка сповзає з його обличчя і він ховається в себе, мов нажаханий грибниками равлик.
«А дитина?» – повертає до мене посіріле лице коханий. І я майже ненавиджу його за це запитання. І не можу сказати, що вже втомилася ходити навшпиньки й чекати, коли дві клітинки таки надумають стати одним життям.
Але щось не так... Годі сказати, що саме. Тому радію унікальній нагоді звільнитися від думок, що голодними сирітками обсіли мою й так уже об’їдену розпачем голову. І саме тому тікаю в заробіток, який, до речі, дуже поліпшить наше матеріальне становисько: купимо більшу квартиру, машину й поїдемо подорожувати. І...і... Боже, що я кажу? Певна річ, це не замінить мені щастя материнства. А що робити тепер? Почуватися неповноцінною?
«Я поки що не хочу, не можу й не буду говорити про дитину!» – жовчно вигукую в таке рідне, таке кохане обличчя. І зачиняюся у ванній, щоби вдосталь, від щирого серця поплакати і вкотре в пориві безсилля простягнути до омріяної дитини руки й мовити: ну ж бо, малесеньке, йди до мене...
Але стоп... Не думатиму більше про це. Нізащо, ніколи... Оминатиму вітрини з милими дитячими лашками, не зазиратиму до чужих візочків, не пускатиму бульбашок, побачивши чергового карапузика.
...За якийсь час я майже досягаю омріяного: перетворююся на хиже й байдуже до всього на світі стерво. Єдине, що окрилює, – це тугенький конверт із першою зарплатнею. Від радості запрошую коханого на вечерю. Ми будуємо запаморочливі плани на майбутнє...
А наступного ранку, піддавшись дивному внутрішньому пориву, купую найдорожчий тест на вагітність. Замикаюсь у туалеті й чекаю... один.... два... три...

Ната ТОРСЬКА