Отак ходиш по світу й гадки не маєш, що одного дня життя може круто змінитися й лишити тебе розгубленим. Думай, чоловіче, що робитимеш далі...
Десь так і сталося з лучанином Василем Германом: дружина Люба, з якою прожили душа в душу багато років, раптово відійшла до іншого світу за два тижні після смерті власної матері. Їй минуло всього сорок дев’ять, йому на ту пору – лишень п’ятдесят. Він поховав дружину на батьківщині в Молдові, звідкіля родом обоє. І почав учитися тих побутових хитрощів, що багато років були «жіночими»: накрохмалена постільна білизна, смачний червоний борщик, холодець, що його у їхній стороні називали ласкаво «холодниця».

Якось, коли у рідному селі Слободка Ширєуци клопотався облаштуванням пам’ятника на могилі дружини, двоє чоловіків-односельців попросилися, аби підвіз в Україну на Волинь. Мовляв, їдемо на гостину в село Дерно, що поблизу Луцька. Там разом зі свекрухою живе овдовіла ось уже три роки сестра Антоніна з двома дівчатками – шістнадцятирічною Ольгою та дванадцятирічною Тетяною.

Так вони, земляки, й познайомилися. Василь, за фахом водій, прямуючи в рейс трасою, на якій село, кілька разів заїжджав просто так на відвідини. А одного разу цілком несподівано для Тоні привіз із Молдови її маму з практичним і веселим подарунком ...квочкою та виплодком курчат.

А 2000 року молодша на тринадцять років, дуже спокійна й виважена Антоніна ввійшла у Василів дім як дружина. У вересні того ж року в них народилася донечка Вірунька. Василь став батьком уперше в житті. Хоча дівчата – спершу Тетяна, а згодом і Ольга – теж називали його отим незвичним для нетренованого вуха словом «тато».

Антоніна: «Той факт, що мій другий чоловік старший за мене, анітрохи не бентежив. Може, тому, що різниця у віці моїх батьків – десять років. І це зовсім не завадило жити їм у мирі та злагоді. Ми ж з Василем об’єднані не тільки спільною дитиною, але й рідним для обох селом: часто згадуємо, як і що було, коли ми жили там зовсім юними, і як там тепер усе постійно міняється».

Донька Тетяна: «Навіть не можу уявити, як ми зараз жили б без тата і без Вірочки? Я тільки вперше побачила його, збагнула, що він дуже-дуже добрий. А це найголовніше... Ось минулого літа не відпустив мене працювати (Таня – студентка, вивчає польську мову у Волинському національному університеті. – Авт.). Каже, поки є можливість не працювати і вчитися, – вчися якомога краще!».

А донька Оля, тоді ще старшокласниця, а тепер блискучий фармацевт, якось у День автомобіліста виголосила тост: «Ось ми і прожили всі разом цілий рік під одним дахом. З’їли перший пуд солі, і тепер ви, тату, вже нарешті маєте повне право нас, коли треба, й насварити».

Найменша Вірунька: «А тато вів мене за руку в перший клас. І він такий: коли щось попросиш, ніколи не відмовить… Ну майже ніколи…».

Василь та його дівчатка разом сім років. Вони не лишають без уваги стареньку матір загиблого Антоніниного чоловіка Володі – бабцю Марію. Усі разом переймаються Віруньчиними шкільними успіхами й звично підтримують одне одного у сімейних буднях.
Щоправда, Василь, на вдачу легкий і веселий чоловік, під час сімейних свят неодмінно серйознішає, коли каже такі слова: «Дякуємо нашій мамі за всі клопоти і за те, що вона привела на світ і подарувала мені таких хороших дівчат».

Ната ТОРСЬКА