…13 грудня

Я очікувала всього, чого завгодно… Але щоб таке від коханого чоловіка?
Ні, спершу він зрадів! Ще й як! Підстрибнув у коридорі, коли повернувся з роботи, і я, притулившись до його теплого вушка, промуркотіла, що чекаю на дитинку і що в нас уже аж сьомий тиждень….

Він довго тримав мене в обіймах, цілував у волосся, і не характерний для нього вологий блиск в очах був тим заспокійливим, що його так потребує кожна жінка... Ох уже мені ці сяючі очі чоловіка, коли він дізнається, що стане батьком. Потім він витягнув з моїх рук маленьку подушку, яку тримала, коли вийшла його зустрічати, і сказав, щоб віднині я не сміла брати в руки важке… Я так і сіла в коридорі від сміху: «Сонечко, я ж не хвора. Я – вагітна».

Але він мене уже не слухав. Перестрибуючи через сходинки, мов хлопчисько, він стрімголов летів на вулицю, у крамничку. Щоб повернутися зі свіжими фруктами і заклопотано-щасливим виразом обличчя.

І поки я на нього чекала, то на думку спало: ось ми зараз так радіємо, а цей шлях іще такий довгий. Ще стільки всього попереду. Я не можу цього знати напевне. Але відчуваю, що саме так і є… Ще й подруга додала куті меду, коли, забігши якось на роботу, сказала: «Знаєш, життя після народження маляти може не просто змінитися, а круто!». «Рятуйте, чому ж так страшно?» – поцікавилася у неї. «Бо ти ніколи не знаєш напевне, якою саме буде твоя дитинка. Приміром, вона може народитися настільки незалежною, що з перших днів не захоче взяти цицю. І тоді тобі доведеться стрибати вночі з ліжка по тисячу разів, аби приготувати їй суміш»…

«Дякую, – буркнула я їй у відповідь. – Ти завжди знаєш, як втішити у потрібну хвилину».

Ввечері ми з коханим, обійнявшись, шепотілися собі перед телевізором, мов два змовники. «Цікаво… – його гаряче дихання обпекло мою шию. – На кого він там у тебе схожий?». «Ще ні на кого, – гордо відказала я. – Бо він ще зародочок… У нього тільки грудочки й животик визначаються. А на ручках, уявляєш, уже пальчики є… І оченятка вигулькують. Зате на зріст він у нас – аж 12 міліметрів… Красень!».

«То він не зразу готова людинка?!!» – зойкнув чоловік…. Доле моя…. І це запитав мужчина з двома освітами, купою життєвого досвіду і рештою чеснот…

«Ми з малюком пішли спати в сусідню кімнату», – забила я останнього цвяшка після словесної перепалки. Про що до ранку, певна річ, дуже, дуже шкодувала. Ми ж не народжуємося готовими батьками. Хіба не так?

Ната ТОРСЬКА