У фіналі національної першості з сімейного спорту їх попросили не бути надто наполегливими й «посісти» друге місце. Ця «пропозиція» додала їм сили, і родина Макарчуків стала золотим призером. Хоча спорт для них – не forever...

«НАШ ІЛЛЯ ДАВ ЖАРУ НА ОСТАННІХ СЕКУНДАХ!»
Але спочатку таки про спорт. Ганна і Юрій Макарчуки тренують дітлахів і студентів у Нововолинську. Молоде подружжя зовсім не богатирської статури, лише всміхається на зауваження, що чемпіони повинні мати відповідний вигляд. Надмірний пієтет до розмірів біцепса, на їхню думку, є зайвим. Адже звитяга залежить і від спритності, і від витривалості, і від інтелекту. Надто в родинних змаганнях «Мама, тато, я – спортивна сім’я».
Всеукраїнський сімейний чемпіонат пересічно сприймається як номенклатурно керована тусня, щось на кшталт совкових «веселих стартів». Утім нині, як за часів чорнобрового генсека, у торбах ніхто не скаче. Та й головний чинник перемоги залежить від родинного порозуміння.
– Чемпіонами ми стали завдяки сімейній злагоді, – розповідає Юрій Володимирович. – У перший день змагань грали у настільний хокей – такий, якщо пам’ятаєте, який був за нашого дитинства. Три періоди по 5 хвилин. Я програв, дружина виграла, уся відповідальність за перемогу – на синові. Ілля й дав жару на останніх секундах!
– Далі були естафети та інші конкурси, що врівноважували можливості старших і менших конкурсантів, дітей і батьків, – каже Ганна Макарчук. – Про чинних чемпіонів-2006 ми також думали як про неабияких здорованів. А виявилося, що тато їхній навіть худіший за Юру, і мама така дрібненька...
– Усі ми живі люди, в усіх бувають проблеми, конфлікти, – розмірковує чинний чемпіон України-2007 пан Юрій. – Та у критичні моменти ми згадуємо спільну перемогу. І проблеми якось самі собою сортуються на проблеми найбільшої ваги й незначущі. Повірте, останніх виявляється значно більше.
– Адже для родини надто важливий спільний досвід перемог. І не лише в спорті, – додає Ганна Олександрівна. – Бо треба щось зробити ВСІМ РАЗОМ.
«Я МРІЮ ПРО ЛУВР!»
Удома в Макарчуків нас зустрічає ще один член сім’ї – боксерка Аліса, яку господарі жартома називають «каратисткою». До гостей собака ставиться доброзичливо лише з огляду на присутність хазяїна: приязно треться довкола, залишаючи на светрі клаптики шерсті. Один з покоїв невеличкого двокімнатного помешкання – дитяча кімната – частково переобладнано під спортзал: м’ячі, драбина, тренажерна стінка, гантелі, боксерська груша, двоповерхове дитяче ліжко. На стінах «шедеври» молодшого сина (олівцем по шпалерах) і татові картини – геніальні копії великих імпресіоністів. Зрештою, квартира Макарчуків – маленький Лувр: Ван Гог, Дега, Моне, Гоген... 1998 року із заробітків з Німеччини чоловік привіз не «мерс», що шкандибає, а альбом живопису. Придбав мольберт, етюдник, фарби. Навчився натягувати полотно на раму...
– Мрію не про спортивні досягнення, – зізнається Юрко Макарчук, – мрію про Париж і Лувр, про мистецтво... Й аби хоч раз у житті побачити картини справжніх майстрів. Бо про що ще мріяти? Про шахти й терикони? Про гроші?...
Секрет щасливої родини від Макарчуків виявляється нехитрим: чоловік мусить бути чоловіком, жінка – жінкою, бо «у сучасному світі все догори дриґом». І хоча мужики не вставляють п’ять копійок у справи мами Ганни, але таки завдають певних незручностей. Господиня полюбляє спекти-зварити, а хлопаки віддають перевагу простеньким стравам на кшталт картоплі в лушпинні. Може, й справді сила чемпіонів – у нехитрій їжі. А ще ось у чому: «якщо сам не покажеш, тобі діти не повірять».

– Так би мовити «спортивні забобони» є у кожного, – розповідає Юрій Макарчук. – Не без того, аби щось собі не покласти до кишені й не поцьомкати. Моїм оберегом стала ручка від нашого обласного представника, що її він дав «під аврал» – розписатися. Поклав ручку до кишені, й усі змагання вона там лежала. Психологічно допомогло. І ще головне – не фотографуватися в процесі й не дивитися на суперників. Треба вірити в себе і у свою родину, а не спокушатися, що хтось на вигляд сильніший та вправніший.


Олександр СІНКЕВИЧ