З поштової скриньки
«...І досі в моїй пам’яті – гріх (іншими словами цього не назву), що його скоїла на Різдво. Колись услід за чоловіком поїхала жити аж на cхід України. Непомітно для себе я, західнячка, стала розмовляти російською.
Якось на Різдво до нас у дім прийшли гості – чоловікові знайомі. Ніхто там не відзначав народження Ісуса так, як у нас, – не колядували, не віншували, не готували страв. Я й сама не жила очікуванням свята, але за звичкою наготувала так, як це робила моя бабуся: і голубчики, і кутя, і холодець.
Гості почали підсміюватися, мовляв, он якого хохлушка стола накрила. І... ви не повірите, я засоромилася! Не сказала їм, що так споконвіку робили в моїй родині, що Різдво годиться святкувати саме так, а не інакше. І коли мене, похнюплену, запитали, чи, бува, ще й пісень не співаю «про Боженьку», відповіла, що ніколи таким не цікавилася. А насправді ж знала колядок із двадцять. Таке з пам’яті не стирається...
Одне слово, ту пригоду давню вважаю своїм гріхом. Я привселюдно відмовилася від найдорожчого – звичаїв, що жили в моїй крові, серці, душі... Минули роки. І якщо я молодою лінувалася приїздити на Різдво до батьків у село, то тепер заради цього всього з легкістю долаю сотні кілометрів!!!
Люди, їдьте додому на великі свята. Збирайтеся родинами. Спілкуйтеся. Повірте, це те, чого не можна зрікатися за жодних обставин!».

На щастя, СіД знає й іншу історію! Про вірність звичаям і батьківщині.

З МОРЯ – ПРОСТО У РІЗДВО
«Це свято ніде так не минає, як удома!» – так каже ця красива лучанка, чи то пак тепер уже кримчанка Людмила Секлій. І це не просто слова. Бо щороку, тільки-но аркушики календаря нагадують про грудень, Люда зривається з Алупки, де щасливо живе з чоловіком Дмитром та його мамою, і мчить на захід України. Мов на крилах долає тисячну відстань, щоб вдихнути новорічно-різдвяні пахощі й зустріти свято в родинному колі.
Людмила, у недалекому минулому заступник директора Луцької гімназії № 4, каже, що уявити себе жителькою приморського містечка не могла навіть у найсміливішому сні. Але доля не запитує, коли їй стукати у двері. Тож якось у домі брата молода жінка познайомилася з вихідцем із Криму Дмитром. Завважила тоді, що чоловік цей справляє враження дуже надійної людини (уже потім дізналася, що він був одним із тих, хто будував відомі канатні дороги в Криму).
А за кілька місяців їй несподівано запропонували «гарячу» путівку в один із кримських санаторіїв. Саме на Великдень, коли до моря заклопотаним ґаздиням вибиратися ніколи. Але Людмила каже, що це була нагода зібратися з думками, і таки подалася в путь. Оскільки Дмитро був єдиним знайомим на далекому півострові, він і став для неї гідом наймальовничішими місцями Кримського узбережжя.
«Уже тоді я зауважила, що таких урочистостей, як у нас на великі релігійні свята, в Криму немає, – каже пані Людмила. – Але я таки знайшла церкву і, як годиться, відстояла урочисте Богослужіння». Потому розповідала Дмитрові, чому цьому таку увагу приділять у неї вдома.
А коли Людмила стала Дмитровою дружиною й постало питання про переїзд в Алупку, їй несподівано заболіло всередині. У рідному місті залишалися дві дорогі серцю людини – мама Ліда Степанівна й донька Оленка, і все те, до чого прикипіла, здавалося, назавжди.
«Але тоді подумала: я ж багато всього привезу в Крим – альбоми зі світлинами рідних, з краєвидами рідного міста, пісні та звичаї», – каже вже тепер кримчанка.
На щастя, дружина рідного чоловікового брата теж родом з Івано-Франківщини, тож жінки швидко знайшли спільну мову. Збираючись на великі релігійні свята, вони разом готують національні страви і розповідають чоловікам, чому, скажімо, на Різдво на столі має бути дванадцять пісних страв або чому в багатьох селах і досі під скатертину кладуть сіно.
«Потім чоловік і сам почав просити, щоб я заспівала ту чи іншу колядку, – розповідає Людмила. – Я й тепер охоче це роблю не тільки для нього, а для всієї родини, яка приходить до нас на гостину. Цей спів так зігріває душу й бринить незабутнім спогадом з дитинства про моїх дідуся й бабусю: як вони накривали стіл, молилися перед вечерею, ходили з кутею до худоби...».
Щороку нагода стріти Різдво вдома так манить цю жінку, що вона залишає чоловіка й мчить у рідне місто, де все буквально дихає очікуванням світлого свята.
«Чоловік, дяка Богові, розуміє моє палке бажання бути в родинному колі у такі дні, адже це так об’єднує! Він намагається, коли дозволяють бізнесові справи, бути поряд, – каже Людмила. – Мій Дмитро на кілька днів забуває про шалений життєвий ритм, ходить по місту й вибирає нам подарунки».
Попереду – свято. І Людмила, мов губка, вбирає у себе всі враження. Саме вони допоможуть їй жити біля моря – в іншій стороні, біля інших людей. До слова, Людмилі пропонують в Криму очолити групу дітей, аби вона, вірна своїм традиціям, навчала хлопчиків і дівчаток колядок та щедрівок. І всієї тієї звичаєвої краси, якою така багата земля, звана Україною.

Ната ТОРСЬКА