Правда ж, частенько на газетних сторінках впадає у вічі оголошення приблизно такого змісту: «Догляну людину похилого віку з правом успадкування житла»? Одразу починаєш розміркувати: це ж ЯКОЮ треба бути людиною, щоб наважитися доглядати когось зовсім чужого з усіма примхами й давно уже сформованим, а отже, непорушним життєвим укладом? Сьогодні говоримо про те, що потрібно знати, аби, роками пораючись біля людини похилого віку (надто чужу!), не зостатися з діркою від бублика. І що треба знати літнім людям, коли вони хочуть, щоб їх належно доглянули.

Знаю два кардинально протилежні випадки, коли молоді люди доглядали літнього чоловіка за право успадкувати його житло. Ба є навіть третій – як унікальний виняток із будь-якого правила, що вкотре доводить, які ми, люди, різні: від прагнення за будь-яку ціну хапнути чуже й до благородства, що нині на межі зникнення.

ВИПАДОК ПЕРШИЙ: ПО-ПРАВИЛЬНОМУ
Валентина та Василь приїхали у велике місто з села й, проживши разом понад десять років, так і не змогли народити дитину. Саме з цієї причини дід Петро взяв їх до себе з умовою, що перепише на них хату, що її мали знести. Тобто ордер на нову квартиру буде їхній. Дід за життя написав заповіт і, до його честі, не змінив свого рішення, хоча мав двох власних дітей, з якими свого часу стосунки були майже на нулю. Подружжя отримало квартиру, коли обом було по сорок.

ВИПАДОК ДРУГИЙ: ПОКЛИК КРОВІ
Ганна Василівна мала добротну хату в центрі міста. Й охочих доглянути колишню вчительку завжди було чимало. Вона проводила заледве на кастинги, збирала сусідів і все радилася, кого обрати. Врешті поталанило самотній сусідці з дворічним хлопчиком. Склали заповіт. Разом прожили дванадцять років, причому п’ять останніх Ганна Василівна була лежачою. Усе змінив один дзвінок. Про матір згадала донька із Запоріжжя… І поки доглядальниця з сином були на базарі, викликала знайомого нотаріуса, змінила заповіт на користь доньки й через чотири дні померла. Здається, без коментарів.

ВИПАДОК ТРЕТІЙ: УНІКАЛЬНИЙ
Це взагалі унікальна історія: чоловік прибився до старшої жінки. На перший погляд можна було б запідозрити його в корисних намірах – мовляв, хоче підібратися до хати. А з’ясувалося, що то був вияв людської шляхетності: старша жінка взялася доглядати й рятувати від цілковитого забуття нікому не потрібного чоловіка.
Ця унікальна бабуся жива в селі Звірів на Волині. Щаслива мама трьох дітей, не обділена увагою дев’ятьох внуків та одинадцятьох правнуків пані Тамара Насарчук.
Їй сьогодні – 78. А сім років тому до подвір’я її домівки, що стоїть над гаміркою трасою, прибився чоловік. Попросився скосити ботвиння, і щоб за роботу його… нагодували.
Жаліслива жінка глянула на ветхого чолов’ягу й одразу збагнула, що таки обійдений долею.
«Він був, як кажуть, голий і босий, – розводить руками гарненька ошатна бабуся. – І я пошкодувала його, впустила».
Ми розмовляємо в літній кухні, де застала пані Тамару за обіднім поранням. Вона щиро зізнається: тоді й гадки не мала, що Юра Куреша, житель Арматніва, зостанеться в її обійсті так надовго.
«Перший тиждень я тихенько лишався ночувати в бабусиній клуні…» – каже чоловік.
Про тепер шістдесятирічного Юру ще двадцять літ тому ходили легенди. Свого часу він, єдиний син переселенців із Польщі, здобув вищу освіту в Росії. Працював на найкращих українських заводах, мав, як кажуть, золоті руки й будь-яку деталь міг виготовити без креслення.
Але одного року один за одним померли батьки, і він лишився сам-один (власної сім’ї ніколи не мав). Ось тоді й почав пити надто гірко. Хату, що йому дісталася в спадок від батьків, зоставив стояти пусткою. А потому доля послала йому доброго янгола – Тамару Василівну.
Юра Куреша: «Чому не йду у власну хату? Пропаду я там сам-один. А тут мене бабуся рятує…».
Тамара Насарчук: «Куди ж він, бідака, подінеться? Кому потрібен? Мої діти прийняли його як свого, вбрали, приїздять – гостинця привозять… І зрозуміли такий мій вчинок. Свого часу я двадцять років доглядала зовсім чужу мені людину, яка прийшла до мене жити – братиху… свекра. Тепер от Юра прибився… Коли не п’є – золота людина. І чесна. Ніколи нічого з хати за стільки років не виніс».

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО….
…ЗАПОВІТ
Розповідає юрисконсульт Іванна Орконіна:
«Спадкоємці, а також кредитори, виконавці заповіту чи правоохоронці можуть дізнатися будь-яку інформацію про наявність заповіту чи його зміст тільки після того, коли людина, яка складала настанову, відходить в інший світ. Тому треба знати: за життя людини її спадкоємці, вказані у заповіті, не мають жодних прав та обов’язків. Ось чому жінка в другому випадку, про який ви розповіли, лишилася без нічого. Літня бабуся скористалася законним правом у будь-який день скасувати чи змінити свій заповіт. Ще одне. Незважаючи на те, що заповіт є, літня людина може квартиру продати, подарувати, закласти банкові – одне слово, виконати будь-які операції з відчуження.
!!!Увага! Коли нотаріус складає заповіт, то він не зобов’язаний перевіряти й не перевіряє, чи людині, яка складає його на вашу користь, належить це майно!!! Мені відомий випадок, коли літня жінка «переписала» на просту сільську пару, яка її доглядала, квартиру, що ніколи їй не належала! Сказала їм, ніби в неї дві квартири – одну віддасть їм, одну – власним дітям. А в результаті бідних селян попросту обдурила!

…ДАРЧА
Згідно з договором дарування одна особа передає своє майно у власність іншій людині.
Будьте пильні. Договір дарування майна, що перевищує встановлену законом суму, має бути укладений в нотаріальній формі.
!!!Увага!!! У разі дарування закон зобов’язує нотаріуса пересвідчитися в тому, що нерухомість СПРАВДІ належить тому, хто дарує. Для цього дарувальник надає низку документів!

ЩО Ж ОБРАТИ?

Відмінність дарчої від заповіту в тому, що договір дарування укладають для того, щоб за життя дарувальника майно стало власністю того, кому дарують; набуває чинності з моменту передачі майна.
Заповіт – це угода, яка укладається на випадок смерті заповідача; документ набуває чинності тільки з цього моменту.
І якщо при заповіті спадкоємці можуть нічого не знати про те, що включені в документ, то при даруванні потрібне волевиявлення обох сторін – дарувальника й того, кому дарують.
!!!УВАГА!!! Є ще договір довічного утримання. У такому разі одна зі сторін, яка недієздатна, передає у власність іншій стороні (доглядальникам, родичам тощо) дім чи квартиру. Натомість вони зобов’язані доглядати літню людину довічно. Що саме входить у догляд (купівля ліків, прибирання в хаті тощо) – можна обумовити в письмовій формі. А ті, хто доглядає людину, не можуть виконувати за її життя жодних сумнівних операцій з нерухомістю.


Ната ТОРСЬКА