переконана неповносправна Тетяна Ігнатюк.
Ця тендітна молода жінка звикла обстоювати права власної сім’ї. Як знадобиться, може й круте слівце вжити. Це, каже Таня, від мами, біля якої Ігнатюки жили, як у Бога за дверима. Коли три роки тому мами не стало, усі домашні клопоти лягли на Танині плечі.
– Тато у нас занадто вихований, одне слово – учитель, – сміється господиня. – Він часто повертається з чиновницьких кабінетів ні з чим. Я ж навчилася не миритися з хамством. Просто набридло.
У їхній родині – два інваліди. Старший син Ігнатюків, нині 35-річний Віктор, народився з ДЦП. Згодом батьки помітили, що малюк не реагує на звуки. Глухота теж виявилася вродженою. Щоб хлопчина не замикався у чотирьох стінах, батьки віддали його на навчання до спеціалізованої школи. Тепер Віктор спілкується жестами, уважно стежачи за губами співрозмовника. «Вітя – мої ноги, а я – його речник», – каже Тетяна, яка з семи років пересувається на милицях. Її хвороба – наслідок вродженої спинномозкової грижі. Після складних операцій організм розвивався ніби нормально. А потім ноги почали деформуватися під вагою тіла. Були візити до медичних світил, знахарів і ворожок, але... Інвалідних візків дівчинка не хотіла принципово. Їй було швидше і зручніше повзати на колінцях, стираючи їх до крові.
Учителі навчали Таню вдома. Нову інформацію дитина схоплювала, як кажуть, на льоту. Багато читала, однак більше любила математику, ніж гуманітарні дисципліни. Середню школу закінчила тільки з двома четвірками. Хотіла здобувати вищу освіту, та завадила хвороба. Навчання довелося відкласти. На операції та лікування треба було багато часу й грошей. У столичних клініках осідали всі заощадження батьків. А коли бракувало грошей, мати пакувала в ящики подаровані сервізи чи кришталь і везла як презенти для медиків. Жоден не сказав «Не треба»...
Та мрія про диплом, що допоможе заробляти на прожиття, не полишала наполегливу дівчину. І через 12 років після школи Таня таки домоглася свого.
– Я була найстаршою студенткою стаціонарного відділення Кам’янець-Подільського планово-економічного технікуму-інтернату, – каже дівчина. – І єдиним інвалідом І групи, який ходив на пари.
Першого ж тижня новоспечена студентка натерла милицями пухирі під руками. У гуртожитку треба було самій прати, прибирати, готувати їсти. До занять доводилося готуватися ночами. Таня відверто зізнається, що кілька разів у відчаї хотіла тікати додому. А коли через місяць приїхала мама, донька кинулася їй на шию і розплакалася. Якби Христина Петрівна тоді проявила слабинку, не було б сьогодні у Тані диплома молодшого спеціаліста за спеціальністю «бухгалтер-ський облік». Мама ніби передчувала, що піклуватися про дітей їй уже недовго.
– Мама померла, коли я вчилася на другому курсі, – розповідає Таня. – Але я навіть гадки не мала кидати технікум. Приїжджала до Торчина двічі на місяць, прала гори одягу, прибирала. Тоді було важко і мені, і хлопцям. Але ми витримали це випробування.
Повернувшись додому, Таня заприсяглася собі не розкисати за жодних умов. У її планах було провести у хату воду, поставити газову колонку й купити пральку-автомат. Це їй вдалося за два роки. Цього літа Ігнатюки зробили у чотирьох кімнатах євро-ремонт, купили плазмовий телевізор та відеомагнітофон. Наступного року задумали поміняти вікна та двері. За зиму дівчина має отримати водійське посвідчення, адже черга на пільгове отримання автомобіля з ручним керуванням рухається дуже швидко.
Працювати за спеціаль-ністю Таня не проти, але... Наші закони виписано так, що тоді вона отримуватиме меншу соціальну допомогу. А хтозна, скільки часу дозволить хвороба щодня ходити на роботу? Вдома вона теж не сидить склавши руки. У хаті – справжня оранжерея. Кожен вазончик просто сяє.
– Дехто вважає, що в нашу хату йде багато грошей, бо ми з братом отримуємо пенсії через втрату годувальника. Та заздрити не варто, як і не варто нас жаліти. Так, ми – люди з обмеженими можливостями. Шкодувати треба повносправних осіб з обмеженими потребами, які витрачають життя на розваги.

Оксана КУЦИК