Шийте швидко – я поспішаю!

«Маю лише п’ять хвилин, – молода клієнтка знімає блузку вже у прихожій. – На мене в авто чекає чоловік, який дуже поспішає у справах!». Я не встигаю відповісти, як вона уже вскакує до примірочної й блискавично скидає одяг, аби якнайхутчіше поміряти нову сукню!
Я теж без зайвих слів та емоцій вдивляюся у ще не завершений виріб, аби догледіти вади. Наполегливі виклики мобільного клієнтки нагадують, що виділені п’ять хвилин збігли. Замовниця готова вилетіти з майстерні кулею. Я шокована, бо встигла тільки оком кинути на пошиту річ, вколовши дві шпильки та абияк мазнувши крейдою біля рукавів. Мені нічого не залишається, окрім як відпустити жінку.
Вона, швидко вскочивши в одяг й поспіхом застібаючись, вже у дверях повідомила: «Скажете телефоном, коли забирати сукню».
Завмираю посеред майстерні й певний час перебуваю в якомусь дивному ступорі. У голові роїться: «А що це було? І навіщо воно мені?» Уже знаю, що забирати річ будуть так само, або ще скажуть: «Міряти не буду, винесіть мені в торбині, бо поспішаю».
І я, немов та швачка-початківець, яка вперше підклала штани, винесу клієнтці готову сукню, бо чоловік, бачите, в автомобілі, й він страшенно поспішає.
Еге ж, яка різниця? Поспішає він, а життя цієї гарної, доглянутої жінки ВЖЕ підпорядковане ЙОГО режиму. Вона не працює. Увесь її клопіт – це доглядати за своїм бізнесменом й за собою. Він сам одвезе її до салону краси й сам же тероризуватиме: «Чому так довго?»
Ох уже ці чоловіки, які супроводжують дружин! Як по-різному вони поводяться! Одні залишаються чекати в авто, але часто просто до памороків нагадують про себе телефоном. Інші залишають жінку, їдуть у справах, і забирають тільки тоді, коли про це просить сама дружина. Але є ще такі, які заходять на примірку, аби не було нудно чекати. Інші – оцінити роботу, а інколи й розкритикувати другу половинку на зразок: «Худнути треба!» або «Чому такий високий розріз чи низьке декольте?» Дружини в такому разі відповідають доволі грубо: «Ой, сиди там і мовчи! Багато ти розумієш!»
А ще був випадок, що вразив до глибини душі. Офіцер у високому чині привіз з іншого кінця міста дружину на примірку. Пані виявилася напрочуд говіркою. Півтори години жінка розповідала про себе. А потім – що вона хотіла б пошити та які речі бачила на інших. І ще багато-багато всього. Я слухала її й вряди-годи позирала на цього статечного чоловіка, чекаючи, що от він зараз скаже, мовляв, щось вирішуйте, бо вже немає часу. Але цей мужчина продемонстрував таку витримку та шляхетність, що я навіть на його дружину почала дивитися з якоюсь особливою повагою. Чимось же вона заслугувала на таке ставлення до себе? Дивлячись на їхні стосунки, я старалась для них обох. І відмінний результат не забарився.
А от про долю сукні, яку таки віддавала тоді в коридорі, я нічого не знаю. Проте впевнена в одному: з таких-от, з дозволу сказати, примірок, ніколи не вийде не те що шедевра, але й звичайної сукні з душею…



Ганна ДІДУХ