Закохавшись в українку, яка доглядала його важко хвору дружину, 77-річний неаполітанець Вінченцо після смерті жінки переїхав жити до прикарпатського Келихова

ПОКУТСЬКА «КАСА» ВІНЧЕНЦО
Нині без цього чужинця годі уявити келихівське життя. Вінченцо став своєрідною візитівкою маленького села. Доброта, приязнь та щира усмішка гостя з далекого Неаполя розтопили стриманих у почуттях покутян. Тут навіть людей з іншого села зустрічають з осторогою, а от іноземця прийняли як рідного.
...До Келихова треба йти пішки, бо автобус їздить дуже рідко. Два кілометри через поля – і вже видніються дахи великих будинків. У Келихові багато заробітчан, гроші додому часто передають, а рідні хати зводять. Типова картина для Заходу України.
Де мешкає італієць, тут знають усі. Перший зустрічний дядько люб’язно підводить до хати Марії та Вінченцо. «Бон джорно, белла сеньйоріна!» (добрий день, панночко. – Авт.) – знявши капелюха, галантно вітається та цілує руку старший пан в акуратному костюмі. «Просимо до нашого дому», – з притаманною тут наспівністю говорить дещо вища за чоловіка чорноволоса жінка.
Навколо мене та господарів витанцьовують три собаки. Келихівська ґаздинька каже, що то заморський чоловік навчив їх так людей вітати. Та й до інших жартів неаполітанець неабиякий мастак. Люблять його в селі за веселу вдачу та оптимізм. Для старших, молодих та діток знаходить італієць добре слово. Тому коли на кілька днів їде на батьківщину, то всі питають Марію, де ж їх «ченцо» подівся.
«То міа каса (мій дім), дюже добрє», – гордо показує селянське обійстя, де вже розпочалися ремонти, неаполітанський покутянин. За мить на столі з’являються італійські напої, солодощі, у маленьких філіжанках парує запашна кава. Обід готує сам Вінченцо. Марія сидить і ніжно дивиться на чоловіка. Каже, що йому дуже подобається приймати гостей. У нього тоді очі усміхаються.

УКРАЇНА – ВДІВЦЕВІ РОЗРАДА
А ще кілька років тому в далекому теплому Неаполі поважного віку чоботар, ледь стримуючи сльози, не знав куди себе подіти від горя. Кохана Луїза, з якою прожив усе життя, мати його чотирьох дітей, відійшла у вічність. У дітей давно власні сім’ї та клопоти, а стіни порожнього будинку тиснуть на завжди веселого чоловіка. Куди подітися у своїй безпорадності?
Та й Марії щось довго немає. Привітна жінка з далекої країни, яка з’явилася у їхньому будинку та доглядала дружину, стала для невтішного вдівця єдиним промінчиком у його тепер нещасному житті. «Ти мене знаєш, Маріє, я життя люблю. До людей горнуся. Як тепер самотою вікуватиму? – схвильовано мовив Вінченцо, тримаючи за руку колишню доглядальницю Луїзи. – Я поїду з тобою в Україну. Допомагатиму тобі. Ти ж знаєш, мені небагато треба – увага та трохи їжі».
Марія, яка, як тисячі жінок, приїхала в Італію, аби заробити грошей та допомогти дітям, також пережила особисту трагедію та лишилася самотньою, вирішила ризикнути. Тим паче, що її господар – чоловік добрий, уважний і ґречний. Слова поганого ніколи не сказав, її дітям завжди подарунки передавав. Після важкої праці на італійських полях під палючим сонцем робота у домі Вінченцо та Луїзи була для жінки неабияким подарунком долі. А тепер жінка Марія можливість влаштувати власне щастячко, про яке вже й не мріяла.

КАНЦОНИ ДЛЯ КОХАНОЇ
Україна італійцеві сподобалася. Чоловік розповідає, що тут, серед прикарпатських гір та полів, він став краще і вільніше дихати. Потроху забувалося горе. Та й Маріїні діти тепло прийняли маминого обранця. Разом із сином Михайлом Вінченцо ходив на риболовлю, знайомився з місцевими людьми. Не знаючи мови, чоловік швидко знаходив собі нових друзів. Міг і чарку вина перехилити, але тільки не горілки. «Трішки випити для здоров’я корисно. Проте у вас чомусь так багато горілки п’ють, а потім родинам горе від таких «хазяїв», – здивовано казав українській дружині.
А що вже внуків італієць любить! «Я дйідо, розюмієш? Моє сєрце для ньих, – усміхається неаполітанський чоботар, приклавши руки до грудей. Нова родина віддячує чужинцеві за любов. Усі тягнуться до дбайливого господаря: і внуки, і діти, і домашні тварини.
Місцеве жіноцтво тихо заздрить Марії. Та все своїм благовірним на італійця показують. Ось, мовляв, як треба жити. Своєю донною чоловік також натішитися не може. Очей з жінки не зводить. За обідом раз у раз по щоці та голові погладить. А то й поцілує ніжно. Канцони (пісні) співає. Погляд люблячий. Ну які там роки! Їм ще жити та жити. Онуків на ноги ставити. Дасть Бог на весіллі їх за українським звичаєм благословлятиме.
...За все це Вінченцо щодня Богу дякує. У неділю до сільської церкви поспішає. Молиться за упокій душі Луїзи та за здоров’я Марії, яка повернула йому молодість, дала нову родину і нове життя у далекій країні, про яку він ще кілька років навіть ніколи не чув.
Незабаром до Келихова його діти приїдуть. Велика родина збереться. В Італії такі сім’ї не дивина. А в нього дві родини. Шестеро дітей та восьмеро внуків. «Бо ми таки у Господа щасливі, хай що люди кажуть, – мовить на прощання донна Марія з Келихова. – Не знаю, чим таке щастя заслужили, але багато всього пережили. Тепер спокійні, бо знайшли одне одного».



Галина ПЛУГАТОР, Келихів