«Привіт вам, Нато! Ось ніби втрапила у звичайну життєву ситуацію, а виходу не бачу...
Я вийшла заміж чотирнадцять років тому, маю двох синів. Сім’я хороша й забезпечена, діти добре навчаються. Чоловік мій як людина просто чудовий! Він вродливий, розумний. Але... Річ у тому, що мені ФІЗИЧНО не вистачає МУЖЧИНИ!
Ще в першу шлюбну ніч зрозуміла, що щось не так. Уже тоді мій чоловік був не на коні, а з роками й те, що було, втратив. Але я завжди собі казала, що це не головне в житті. Найбільше мені важить взаємоповага й хороше ставлення одне до одного.

Та природа бере своє. Дедалі частіше болить голова, усі свої думки звертаю на зовсім інше... Знаєте, я жінка не дуже побожна, але моральних та християнських принципів намагаюся додержуватися. Зрадити чоловіка для мене великий гріх!

Ось так багато років тілесні бажання йдуть у розріз із моральними цінностями. Зрештою, почала розуміти, чому одна знайома, покинувши все нажите добро й чоловіка, пішла до молодого, у якого не було статків...Чому люди пишуть оголошення на зразок «Познайомлюся з дівчиною (хлопцем) для інтимних зустрічей...»

Люба Нато Торська! Мабуть, ти порадиш відверто поговорити з чоловіком. Та говорили вже. Він чудово розуміє все, але... Може, мені потрібні якісь пігулки, аби вгамувати себе? Не знаю, що робити…

Була в мене у минулому історія. Ще коли очікувала на першу дитину, познайомилася з одним вродливцем. Він засипав компліментами, часто навідувався на роботу. Мені довелося пояснити йому, що кохаю свого чоловіка, ніколи ні з ким не зустрічалася і не маю наміру цього робити.
За трохи часу мій залицяльник одружився. Наступного разу ми зустрілися років, мабуть, через п’ять. З’ясувалося, він знає про мене все, до найменших дрібниць.
Минуло ще кілька років. Нещодавно стою біля магазину, чекаю на чоловіка, який забіг купити хліб. Раптом чую, хтось ззаду підійшов і шепоче мені на вухо: «Хочу поцілувати всі твої родимки. Ти – прекрасна, і з роками стаєш іще гарнішою!»

О небо! Скільки я віддала б, щоб пережити відчуття, які огорнули тієї миті, з РІДНИМ чоловіком! Тоді, пригадую, від болю аж у голові запаморочилося. До безтями кохаю свого єдиного – повірте! Але й до безтями мені не вистачає його!

P.S. Молюся, аби на життєвому шляху не став той чоловік, який скорить мене. Бо пошлю всі свої моральні істини якнайдалі. А потім... жалкуватиму. Принаймні так мені здається...

Ірина