Я дуже хотіла до школи. «Як піду вчитися, усі відразу збагнуть, що я вже доросла!» – міркувала собі. Більшість дітей хочуть бодай подивитися, що там і як. Для багатьох одного дня у школі цілком достатньо. І справді – малюки й гадки не мають, що ця подія кардинально змінить їхнє життя щонайменше на десятиріччя. Тому їм цікаво, як воно буде в школі, про яку постійно теревенять батьки, старші сестри та брати.
Йдучи до першого класу, я вже знала, що таке дисципліна, домашні завдання і хто такі вчителі, адже перед тим цілий рік ходила до музичної школи. Не можу сказати, що мені надто подобалося. Крім того, серйозно захоплювалася спортом, уміла читати з чотирьох років, а рахувати – з п’яти. Писати я також уміла, але робила це жахливо! Хай як старалися вчителі, дотепер маю такий почерк, що автограф у книжках іноді не можуть розібрати навіть близькі та друзі. І це я ще стараюся!
Пам’ятаю, наскільки важливим для мене був вибір квітів. Я мріяла подарувати першій вчительці жоржини. В СРСР з квітами було так само, як з гарним одягом та харчами: десь вони, звісно, були, але не продавалися на всіх станціях метро в будь-яких комбінаціях. Мама хотіла, щоб я дарувала гвоздики, батько голосував за гладіолуси, а бабуся – за айстри. Я ж таки наполягала на жоржинах. Нарешті мені їх відшукали. Квіти були коралово-червоні й страшенно мені подобалися. Досі переконана: людина мусить бути задоволена подарунком, що його комусь підносить. Це додає впевненості та поліпшує настрій! Ще сама обрала фартуха, манжети та комірець. Зачіску мені зробила бабуся. Я мріяла про кінський хвіст, але вона заплела мені ковбаску з косички й зав’язала білий бант. Але це не надто псувало настрій, бо вже після першого уроку сама зробила неоковирного кінського хвоста.
Не пам’ятаю, сподобалися мені однокласники чи ні, певно, я ними не дуже переймалася. Утім пригадую, що захоплено дивилася на дівчинку, яка трусила першовересневим дзвоником, поважно їдучи на плечах у юнака-старшокласника. «На її місці мала б бути я», – подумки мовила, як той Семен Семенович зі «Діамантової руки». Але я не була на її місці...
Загалом, учитися мені подобалося. У мене все виходило, з дітьми сходилася легко (я й тепер без проблем знаходжу спільну мову з людьми). Єдине, що мене непокоїло, – то це прибирання. Я ненавиділа доводити до ладу власну кімнату. І ніяк не могла второпати, якого милого мушу прибирати за всіма, хто насмітив у класі. Тим паче, терти класні стіни й утеплювати вікна на зиму! Мене це бісило. Я намагалася того уникати. Чергувати в класі – це вже ні, ліпше всіх морозивом пригощу.
І перші зауваження у щоденнику були про те, що батьки не привчили мене до праці. Мама через це червоніла, а батько не зважав.
Навіть тепер пил, що прикрашає робочий стіл, може мене обурювати, але відчуваю до нього повагу: ти бач, лежить – вічний та нескорений! Чого, питається, порушувати його спокій?
З першого ж вересня я збагнула, що в мене проблеми з очима. Не в тому сенсі, що маю поганий зір. Просто зауважила: мого погляду не можуть витримувати навіть загартовані вчителі. «Ларисо, відведи очі! Не треба на мене так дивитися», – сказала мені вчителька з фізичного виховання. І я зрозуміла, що з тим моїм даром не варто перегинати палицю, треба навчитися використовувати силу власного погляду! До речі, й дотепер послуговуюся власним гострим та уважним поглядом, а знання про це мені подарувало... перше вересня.

Лариса ДЕНИСЕНКО